Перестало битися серце воїна Сергія Папарука

Вячеслав Гончарук

Завжди веселий, надійний, впевнений в собі вів за собою побратимів.
Планував прогнати ворога і знов займатися землею, яка для Сергія була святою.
З усім він справлявся та не зміг подолати підступну хворобу. В останній день жовтня славного воїна не стало.

Зустріла громада воїна живим коридором, стоячи на колінах під парасольками.

Траурний кортеж проїхав за маршрутом: ЦРЛ, вулиці Чумацький шлях, Незалежності, Пилипа Орлика, площа Героїв Майдану. Саме на площі пройшов мітинг пам’яті. Відкрила його директор міського будинку культури Лариса Ромасько.

Відео дня

— Історія України мала багато трагічних періодів, коли свобода і навіть сам факт існування українського народу опинявся під загрозою. Але завжди в такі періоди кращі сини та дочки України ставали на захист рідної землі, своєї держави, своїх співвітчизників. І ми дякуємо всім, хто боронить рідну землю. Ми дякуємо за те, що вони тримаються і тримають нам відносний спокій, — говорила вона у вступному слові. — Лише любов до рідної землі та віра в перемогу дають їм сили витримувати ті шалені навантаження та пережити весь той жах, з яким вони стикаються на фронті. На жаль, ця війна залишає рубці на тілах і душах наших захисників та їхніх родин. Сьогодні ми в останню путь проводжаємо патріота, який хотів змінити цю країну на краще — Сергія Папарука.

Сергій Папарук народився 17 листопада 1964 року в селі Сестринівка. Там закінчив школу, вступив в наше училище, де здобув професію механік рефрижераторних поїздів. Коли на нашу землю зазіхнуло зло, Сергій Степанович став учасником антитеpopистичнoї операції.

— Гарний господар, у якого було дуже багато товаришів та друзів. Все вкладав в землю тому, що для Сергія вона була святою. За першим покликом йшов на допомогу. І 24 лютого, коли наша земля здригнулася від болю, на другий день Сергій знов до рук взяв зброю. Завжди усміхнений, надійний, та впевнений в собі воїн вів за собою побратимів. За що його любили та поважали. Ніщо не проходить безслідно і у вересні цього року стан здоров’я не дозволив Сергію продовжувати службу у лавах Збройних Сил України.

На жаль, 31 жовтня 2023 року, серце патріота зупинилося, — сказала ведуча і запросила до молитви за воїном священників Православної церкви України — благочинного Вінницько-Тульчинської єпархії настоятеля храму Святого пророка Іллі митрофорного протоієрея Романа Масиру та настоятеля Свято Покровського храму села Сестринівки Івана Дуника.

По завершенні служби Божої слово мали отець Роман та Козятинський міський голова Тетяна Єрмолаєва. Отець Роман говорив, що хто, як живе, такою мірою йому буде відміряно. Сергій і є тим ближнім, який пішов захищати наш спокій. Тож по заслугах Сергія отець Роман просив у Батька небесного для нього гідного місця у царстві небесному.

Міський голова говорила, що у Сергія було багато друзів і він дуже любив свою землю — працювати на землі, тішитись нею і отримувати задоволення від того.

— Сергію вічна пам’ять, вічний спокій і знайти гідне місце серед своїх побратимів. Хтось називав його дід, для когось він був на рівних. За нього згадували діти, до нього приїздили зовсім молоді хлопці. Нам живим бути гідним його пам’яті. Родині миру, спокою, любові пошани від сусідів, від знайомих, від родини і щоб Бог дав в серце кожного втіху в чомусь іншому, щоб продовжувати жити. Вічний спокій великому воїну Сергію і нехай він має вічну пам’ять і вічну славу на небесах. Ми ніколи не забудемо тих, хто віддав своє життя заради миру на нашій землі! Ніякі слова не можуть передати біль втрати. Всією громадою схиляємо голови в глибокій скорботі, — сказала міський голова.

Далі з воїном стала прощатися громада, а попрощавшись, траурний кортеж рушив в село, в якому Сергій народився і яке любив.

В будинку, звідки славний воїн пішов на війну, Сергія відспівали. Чин похорон провели отець Роман з отцем Іваном. Після заупокійної молитви з Сергієм стали прощатися рідні, родичі, сусіди, куми і друзі родини і траурна колона рушила до сільського кладовища.

На виході з села траурна процесія зробила п’ятихвилинну зупинку. Сергій прощався з селом, в якому народився, в якому жив, звідки декілька разів ходив на війну, прощався з селом, яке воістину любив.

Ровесник і тезка Сергія згадує його таким:

— Коли зовсім маленьким пас корову, на нього старші хлопці казали Сенька. Військовим був ще з союзних часів, а коли союз розпався, звільнився. Був довгий час АТОшником. Брат його менший, Віктор теж був в АТО. В Сергія залишились дружина, донька Наташа і син Женька. Він також служить в армії. Сумним Сергія не бачили, веселий такий був.