Олександр мріяв, що візьме на руки внучку Аліну та клятий ворог перекреслив ці плани

• Найкращі риси Олександра Франчука щирість, дружелюбність, безстрашність і працьовитість. Разом з дружиною Варварою створили люблячу сім'ю і раділи, як зростали двоє чудових синів. Двічі ставав на захист рідної країни таз квітня 2024 року вважався зниклим безвісті. 9 липня 2026 року він за збігом ДНК назавжди повернувся додому

Зустріла свого захисника Пляхова живим коридором вквітатою дорогою.

Вразила згуртованість пляхівчан. При в'їзді в село вони виклали з зелені герб України, а біля будинку Героя зробили напис напис Слава Герою. З ведучої автівки траурного кортежу почергово лунали жалобні мелодії і коротенька біографія загиблого воїна. Найбільше скупчення людей було біля будинку Олександра. Були рідні і близькі, друзі Олександра, колеги сестри Героя Анни, для якої звістка про загибель брата стала справжнім ударом долі, сусіди далекі й близькі і багато, багато односельців.

Заупокійну молитву звершив благочинний Вінницько-Барської Єпархії митрофорний протоієрей Валерій Кушнір. А по завершенні панахиди кортеж з тілом Героя в супроводі священника направився до місцевої церкви.

 Урочистий церковний обряд з військовими почестями провели у храмі святої Анни священники Православної церкви України.

Мітинг жалоби провели біля Алеї Пам'яті сільського кладовища. Відкрила його ведуча мітингу Галина Которощук. Після вступного слова вона розповіла коротеньку біографію загиблого воїна .

—Франчук Олександр Анатолійович народився 9 лютого 1981 року. У 1996 році закінчив школу. З юних років був працьовитим, відповідальним і щирим. Після навчання проходив військову службу, а згодом працював у ФГ «Пляхівське», де його поважали за сумлінність і відданість своїй справі.

Свою долю Олександр зустрів із Варварою Анатоліївною. Познайомилися вони у 2001 році, а вже у 2002 році створили міцну і люблячу сім’ю. Разом виховали двох синів — Дениса, який народився у 2004 році, та Артема, який народився у 2007 році. Для Олександра сім’я завжди була найбільшою цінністю, джерелом сили та натхнення.

Коли у 2014 році Україна потребувала своїх захисників, він без вагань став на її оборону, проходив службу в зоні проведення АТО. Після завершення служби повернувся до мирного життя, але з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну знову не зміг залишитися осторонь. 12 березня 2022 року Олександр став до лав захисників України, щоб боронити рідну землю, свою сім’ю та майбутнє українських дітей.

2 квітня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Костянтинівка Покровського району Донецької області Олександр зник безвісти.

Його рідні не втрачали надії, чекали, вірили та молилися. Через місяць після його зникнення, 2 травня 2024 року, народилася довгоочікувана внучка Аліна на появу, якої він так чекав. На жаль, доля не дала йому можливості взяти її на руки, обійняти та побачити її усмішку.

9 червня 2026 року родина отримала страшну звістку — експертиза ДНК підтвердила загибель Олександра.

Він назавжди залишиться у пам’яті рідних люблячим чоловіком, турботливим батьком, дбайливим дідусем, вірним другом і справжнім патріотом своєї Батьківщини. Його життя стало прикладом мужності, честі та безмежної любові до України. Світла пам’ять Герою. Низький уклін за подвиг, мужність і жертовність.

Вічна слава Захиснику України скапзала ведуча і запросила до слова отця Валерія, селищного голову Олександра Амонса та директору фермерського господарства «Пляхівське» Віктору Савчуку. Всі виступаючі виразили щирі співчуття родині загиблого воїна. Відзначили, що Олександр любив свою родину і своє рідне село і загинув за нас та свободу України.

Прощалися з Олександром довго, адже провести його в останню дорогу зійшлося майже все село. 

За відданість та жертовність воїна військові передали дружині Героя, стоячи на колінах державний прапор. Під час поховання Олександра від духового оркестру лунав Славень України  та військовий салют. 

Додайте РІА Козятин до вибраних джерел в Google.