Найвищою ціною життя Сергія були не його нагороди, а шана, любов і вдячність людей

Вячеслав Гончарук

Сергій Яковлев народився у Вороновиці та більшу частину свого життя прожив у місті, де зустрів свою долю. За свою відкритість і товариський характер він швидко став своїм на роботі і серед сусідів. Військову форму одяг ще у 2015-у. Кожного разу після поранення і реабілітації повертався до побратимів. Сили духу у нього було не на одну війну. Та важкі поранення забрали його здоров'я. Серце воїна зупинилось 27 липня 2026 року на посту. З0 липня він повернувся додому назавжди.

Перше прощання було в будинку Героя війни. Молитву біля тіла звершив благочинний Козятинського округу Вінницько-Тульчинської єпархії отець Роман. Ті, кого не вмістила простора хата, яку Сергій збудував власними руками, стояли на подвір'ї і біля будинку великого воїна.

Сусіди Сергія і його дружини Катерини Надія з Ольгою не могли стримати сліз втрати. Ми попросили їх щоб вони розповіли, яким знали Сергія.

— Дуже добрий, що він, що його дружина Катя. В мене велосипед зламався — покличу його, він подивиться. Якщо треба заміни деталі— сам її принесе і поставить. Дочок Каті він мав за своїх, любив їх, як рідних. Зараз доньки вже самі мами, а Сергій дуже радів своїм онукам. Вони бігли до нього, як до самого кращого в світі дідуся. Сергій був одружений і мав у шлюбі сина десь такого за роками, як дівчата Каті. Син любив Сергія і приїжджав до нього і всі діти разом гралися. З першим шлюбом у Сергія не склалося, а з Катьою вини жили, як кажуть, душа в душу. Сергій за своїм характером був дуже товариською людиною. Він легко знайомився, швидко знаходив спільну мову з іншими та з ним приємно було спілкуватися. Якщо сказати коротко, то він був трудяга із трудяг, — сказала про Сергія сусідка Надія.

Ще йшла заупокійна панахида, а на вулиці вже формувалася траурна колона в голові якої портрет воїна та на подушечці його нагороди від командирів з'єднань, Міністерства Оборони, Генерального штабу.

Траурний кортеж взяв курс на площу Героїв Майдану. Там були друзі Сергія, друзі Катерини, побратими, друзі і колеги по роботі дочки Сергія Людмили. Вони дуже поважали її батька і в таку важку хвилину прийшли висловити їй щиру підтримку.

Відкрила мітинг реквієм директор будинку культури Лариса Ромасько. Вона довго говорила про війну, про наміри загарбницької росії. Про подвиг Сергія і таких, як Сергій Вікторович і перейшла до біографії «Діда» — таким був позивний у нашого земляка і воїна незламної волі.

— Яковлев Сергій Вікторович народився 26 жовтня 1969 року в с. Вороновиця Вінницької області. Сергій Вікторович зростав у дружній родині із братом і сестрою. Разом вони навчалися, допомагали батькам, працювали, ділили радощі дитинства та юності. Саме в родині формувалися його характер, працьовитість і щирість, які він проніс через усе життя.

Після закінчення школи здобув освіту в Глуховецькому училищі, опанувавши спеціальність водія. Згодом пройшов строкову військову службу. Повернувшись до рідного села, працював за здобутим фахом. Одружився. У шлюбі народився син Ігор, якого Сергій Вікторович дуже любив. Та, на жаль, сімейне життя не склалося і подружжя розлучилося. Попри це, син назавжди залишався для нього найдорожчою людиною, його гордістю та частиною серця.

У 1993 році переїхав до Козятина, ближче до сестри, де продовжив трудовий шлях і розпочав новий етап свого життя. У Козятині зустрів свою долю – прекрасну жінку, з якою створив міцну та люблячу родину. Він став не просто чоловіком, а й турботливим, люблячим батьком для її двох доньок, яких прийняв як рідних. Працював на Юзефо-Миколаївському цукровому заводі, де його знали, як сумлінного й відповідального працівника. Збудував великий та затишний дім і все в середині теж зробив власними руками.

Найбільшою радістю для нього були його четверо онуків. Він був для них найкращим дідусем. Їздив з дружиною на риболовлю та по гриби. Був чудовим кухарем.

Та мирне життя перекреслила війна У липні 2015 року Сергій Вікторович пішов захищати України та став учасником АТО, а в жовтні 2016 року повернувся додому, знову працював на заводі, знову був поруч з родиною. Але серце не дозволяло залишатися осторонь. Він розумів, що його місце там, де вирішується доля України, — поруч із побратимами, на передовій.

У 2018 році Сергій Вікторович повернувся до війська.

У 2023 році пройшов найважчі ділянки фронту, брав участь у звільнені Херсону, воював під Бахмутом, виконував бойові завдання на Покровському напрямку.

Під час виконання бойового завдання Сергій Вікторович зазнав надзвичайно важкого поранення, внаслідок якого частково втратив зір. Попереду довгі місяці госпіталів, складне лікування та виснажлива реабілітація. Після поранення Сергій Вікторович продовжив службу ближче до рідного дому.

Та, на жаль 27 липня 2026 року, в с. Шендерів, Вінницького район, Вінницької області, молодший сержант, кухар їдальні взводу матеріального забезпечення військової частини А—4920 Яковлев Сергій Вікторович, позивний «Дєд» помер. Після багатьох поранень, тривалої боротьби за здоров’я та відданої служби Україні він відійшов у вічність.

За роки служби Сергій Вікторович був відзначений численними грамотами, подяками та нагородами. У кожній із них написано про сумлінне виконання службових обов’язків, мужність, особисту звитягу, дисциплінованість та професіоналізм.

Нагороджений відзнакою президента України «За участь в Антитерористичній операції», медаллю за участь в боях «Світлодарська дуга», почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ступеня, відзнакою міністерства оборони медаллю «За поранення», — сказала Лариса Ромасько і запросила до молитви священників Православної церкви України Романа Масиру та настоятеля Покрови Пресвятої Богородиці Василя Влізло.

Безмежну шану померлому воїну, співчуття і підтримку родині висловили під час виступу отець Роман та секретар Козятинської міської ради Ірина Репало.

Після їх виступів з воїном вже небесного війська стала прощатися громада. Громада — це мабуть гучно сказано. Були на площі рідні, близькі, родичі, друзі, знайомі, побратими, сусіди, міська рада, демобілізовані учасники бойових дій. Невже Сергій Васильович тільки їх захищав?

З площі кортеж з тілом воїна рушив до Алеї Слави міського кладовища. Отець Роман звершив спеціальну молитву за полеглих захисників, як вдячність за їхній жертовний подвиг. Сину воїна військові стоячи на колінах передали державний прапор.