Настя чекала тата на випускний бал, а він, рятуючи побратимів, загинув

• Микола Жентімір народився на Попільнянщині у багатодітній родині. Він був старшим серед трьох братів і молодшим від двох сестричок. Після школи його головною спеціальністю було будівництво. В дорослому житті понад усе любив дітей і дружину. Це була одна з найкращих родин у селі. Та все зруйнували російські виродки в бою 27 травня  .

Першого червня Микола Жентімір повернувся додому назавжди. Ще о 9.17 в селі, крім розділеної квітами дороги, не було ніяких ознак прощання з Героєм. За якихось хвилин 5 вернигородчани вразили своєю самоорганізацією. З трьох сторін йшли односельці Героя, хто з прапорами, хто з церковни символами, хто просто з квітами. За п’ять хвилин стало видно, як Миколу любили і поважали в селі.

Теща любила Миколу, як рідного сина, і мабуть тому перше прощання з Героєм було на подвір’ї її будинку. 

Біля труни загиблого воїна схилилися голови рідні, а побратими, тримаючи на подушечках нагороди Миколи: медаль «За хоробрість в бою», медаль «Ветеран війни», «Хрест Хоробрих», «Золотий хрест», Орден «За мужність» ІІІ ступеня, медаль «За врятовані життя» та Орден «За мужність» ІІ ступеня, стали в почесну варту.

Сусіди знали Миколу, як доброзичливого, з почуттям гумору хлопця. 

— Трудяга був, робота, робота і ще раз робота. Любив рибалку та йшов до ставка дуже рідко. Сім’я у нього була завжди на першому плані. За них він більше думав ніж за себе і це в селі була одна з найкращих родин та клята війна зруйнувала їх щастя і плани, — казали сусіди-чоловіки

Літію вдома провів отець Роман, а урочистий релігійний обряд відспівування з військовими почестями у церкві Різдва Пресвятої Богородиці провели за загиблим воїном настоятель храму благочинний Вінницько-Тульчинської єпархії митрофорний протоієрей Роман Масира та Благочинний Вінницько-Барської єпархії митрофорний протоієрей Валерій Кушнір.

По завершенні чину поховання на подвір’ї храму провели мітинг жалоби.

Відкрила мітинг Наталя Жук.

— Сьогодні настав той день, коли жителі нашого села покинули свої звичні справи і зійшлися, щоб вшанувати нашого односельчанина, який доблесно боронив Україну від ненависних ворогів, та повертається до рідної домівки, до дітей і дружини на щиті. Він загинув 27 травня 2026 року, виконуючи бойове завдання. Відчайдушний, хоробрий воїн Жілтімер Микола Анатолійович. Він запам’ятався нам своєю жартівливою вдачею та величезною жагою до життя.

Важко навіть уявити,що коїться в серцях рідних та близьких. Не можна спокійно дивитися на дитину, дівчину, яка так чекала тата на свій випускний бал. Нехай будуть прокляті вороги, які забирають у нас найкращих, — сказала ведуча у вступному слові та перейшла до біографії Героя.

— Народився Микола Анатолійович 6 березня 1985 року в с. Котлярка  Попільнянського району Житомирської області. Все дитинство його пройшло у великій родині, крім нього у батьків ще було четверо - Алла, Ауріка, Сергій та Дмитро. Микола був старшим серед братів.

У 1990 році вся велика родина переїхала до с. Харліївка Житомирського району Житомирської області. В 1991 році Микола пішов до Харліївської середньої школи, яку закінчив в 2002 році.

В 2003 був призваний до лав збройних сил України. Після проходження служби працював здебільшого різноробочим на будівництві. Переїхав до с. Вернигородок тоді ще Козятинського району Вінницької області.

У Вернигородку зустрів свою долю - Світлану Володимирівну, одружилися у 2007 році. В шлюбі народили двійко діток: Максим – 2007 р.н. та Анастасія – 2009 р.н.

На захист України був призваний 8 березня 2022 року. Пройшов пекло війни. Неодноразово отримував поранення, після лікування щоразу повертався на фронт. Був надзвичайно хоробрим воїном та справжнім патріотом своєї справи. Підтвердженням цьому є численні нагороди воїна:

• Медаль «За хоробрість в бою» отримав 27.06.2024 року; - Медаль «Ветеран війни» отримав  20.09.2024 року;
• «Хрест Хоробрих» - 24.09.2024 року;
• «Золотий хрест» - 03.02.2025 року;
• Орден «За мужність» ІІІ ступеня - 29.07.2025 року;

Медаль «За врятовані життя» та Орден «За мужність» ІІ ступеня чекали на Героя в частині та мали бути вручені після повернення з бойового завдання. Та нажаль отримати їх самому йому не судилося, — казала Наталя Жук та запросила до слова голову Глуховецької селищної ради Олександра Амонса.

 — Дорога громадо, ми проводжаємо в останню дорогу воїна. Микола — простий козак, який мав велике бажання жити. Мріяв, створював, робив, але прийшла клята орда. Сьогодні ми чули про нагороди Миколи — ордени, хрести, врятовані життя. Він рятував життя всім нам. Ці люди не просто гинуть, вони віддають життя за нас з вами. Кожен їхній подвиг, який вони встигли зробити, ми маємо продовжувати. Кацапи — це орда. Вони нищать все і нічого після себе, крім смерті й руїни, не залишають. А ми українці. Ми з вами любимо сіяти, жати, садити, збирати. Ми хлібороби, але й такій орді дамо по зубам. Не перший раз вони нас пробують нищити та Україна завжди відроджується. Ми повернемо наші землі, повернемо території, людей не повернемо. Тому пам’ятаймо тих, хто віддав життя за нас з вами. Ми будемо підтримувати їхні родини стільки, скільки будемо жити. Велика кількість у нас безвісті зниклих і цим родинам також важко. Важко бути в стані невідомості. Сьогодні ми маємо боротися, як ніколи, жити і підтримувати, як ніколи. Ми маємо робити все, щоб у них було все, як жити і як боротися і не гинути. Вічна тобі, друже, пам’ять. Найщиріші співчуття рідним, близьким, особливо дітям. Важко зрозуміти, як вони чекали батька, а сьогодні вони тут. Пам’ятаємо і ніколи не забуваємо. 

На завершення свого виступу селищний голова закликав всіх присутніх вшанувати Миколу і всіх українців, які загинули від російської орди, стоячи на колінах.

Виступаючий за селищним головою отець Валерій зазначив, що ми маємо пам’ятати славного воїна, як живого, а його душа нехай знайде відпочинок у Царстві Небесному. Він любив дуже багато, полюбив нас з вами полюбив Україну і ми повинні його пам’ятати, Героя, який віддав за нас своє життя.

З церкви траурна колона рушила до будинку Героя. Там, після короткої молитви, понесли воїна в супроводі священиків вже на плечах.

На кладовищі зворушливим і болісним моментом стало вручення Державного Прапора України дружині Героя — як символ вдячності держави за подвиг її чоловіка і батька дітей, який віддав своє життя за Україну.

Під звуки Державного Гімну України від оркестру 26 артелерійської бригади Герою були віддані останні в цей день військові почесті. Від військових пролунав прощальний салют — як остання шана за його мужність і відданість Україні. 

 

    

 

 

 

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.