На початку лютого Олександр мав приїхати у відпустку. Але повернувся на щиті

Вячеслав Гончарук

Кажуть, що Олександр Венгер був чоловіком з великої літери.
Не було такого, щоб він не зробив, що йому доручили. Його поважали за порядність.
Україна закликала йти на війну і він пішов

Зустріла громада свого захисника 28 січня живим коридором. Спочатку з ним прощалися біля будинку Героя, а родичі, куми, сусіди, близькі друзі висловлювали співчуття родині загиблого.

За офіційний повідомленням Олександр помер у місці тимчасової дислокації підрозділу. Його друзі наголошували, що він загинув. «Як помер, коли він на посаді гранатометника Україну боронив?» —казали вони.

Відео дня

Від дому Героя траурна колона попрямував вулицею Незалежності до храму Покрови пресвятої Богородиці.

Перехожі, побачивши кортеж з жовто-блакитним прапором, опускались на коліна. Козятинчанка Соломія загиблого воїна не знала та їй боляче, що молоді хлопці гинуть, від того й виступили сльози. «Коли ж та клята війна закінчится чи той путя здохне, » — сказала вона

Чин похорон за Олександром провів настоятель храму Покрови Божої матері митрофорний протоієрей Василь Влізло.

На подвір’ї церкви ми зустрілися з дружиною іншого захисника України Альбіною. Вона згадує Олександра з теплом в словах і сльозами на очах.

— Саша — великий друг нашої сім’ї. В лютому минулого року він з моїм чоловіком разом йшли на війну, тільки потім їхні підрозділи роз’єднали. Вони продовжували дружити навіть на відстані. В перших числах лютого Саша мав приїхати у відпустку додому та он воно як вийшло, що приїхав назавжди додому. Згадувала Альбіна з болем в душі Олександра і свого чоловіка, що воює на фронті.

Зв’язківець Віктор у день жалоби за Олександром приїхав з відрядження. Поклав вдома речі і приїхав до церкви.

— Я працював з Сашею. Він був не тільки розумним, а й працьовитим. Працював паспортистом, це людина, яка знає всі комунікації зв’язку. Паспортист знає все, це як маневровий диспетчер в парку на залізниці.

Поки говорили з друзями Олександра, отець Василь відспівав захисника України і процесія з храму стала переміщатися на площу.

Зустріла громада свого Героя на площі, стоячи на колінах. Мітинг жалоби і пам’яті за воїном відкрила директор будинку культури Лариса Ромасько.

— Є такий біль, який не виплакати. Є сльози, яких не видно, але вони переповнюють душу. Є слова, які ніколи не будуть вимовлені. Є люди, яких ми вже ніколи не обіймемо, але вони назавжди залишаться у наших серцях. Ми так часто збираємося на цій площі і тихо плачемо. Площа, яка завжди здіймалася піснями і дитячим сміхом, тепер омита гіркими сльозами матерів, батьків, дружин та дітей. Щодня стає більше тих, кого ми згадуємо у хвилині мовчання. Щодня звук метроному обвиває душу тих, кому є тепер кого згадати, — сказала ведуча і зупинилася на біографії Героя.

Олександр Венгер народився 2 квітня 1984 року в селі Зозулинці, навчався в четвертій школі. В 2005 році здобув освіту у Київському електромеханічному технікумі залізничного транспорту, проходив строкову службу в Національній Гвардії України.

Працював в ПАТ Укртелеком електромонтером, пізніше електромеханіком.

7 лютого 2023 року Олександр був призваний до лав збройних сил України. Пройшов навчання на півдні нашої держави, після чого військову службу ніс у Донецькій області.

Старший солдат Венгер Олександр Миколайович, стрілець-помічник 2-го відділення 2-го механізованого взводу 9-ої механізованої роти, 3-го механізованого батальйону військової частини А 4689, у місці тимчасової дислокації підрозділу у населеному пункті Дробишево, Донецької області 20 січня 2024 року помер.

Олександр умів все і не цурався ніякої роботи, мав золоті руки, був надійним та добрим. Такі люди не йдуть безслідно. Вони залишаються в наших серцях, а їхні імена будуть— вписані в історії новітньої України, —сказала Лариса Ромасько і запросила до молитви священників.

— Ми схиляємо голови перед Олександром, який пішов на війну щоб захистити кожного українця з надією, подаючи нам сподівання, що ми неодмінно здобудемо перемогу, казав отець Роман після молитви, — Ми маємо віру і тверде переконання, що саме так станеться, тому що Господь дає допомогу тим, хто стоїть на боці правди. А ми саме там стоїмо, бо ми захищаємо свою країну.

Міський голова попросила вибачення у Олександра, що провести його в останню дорогу для такого великого міста прийшли так мало людей.

— Олександр був чоловіком з двома правими руками. Чи ми достойно прожили день, чи маємо любов і правду в серці? Чи ми рухаємося до тої істини за яку Олександр стояв? Я хочу, щоб ми рухались до істини, щоб ми рухались до правди і мали перемогу, щоб не було соромно перед його могилою, бо інакше просто ніяк. Вибач, Олександре, що тут не стоїть все місто, хоча воно тут має стояти. Вибач, що цей біль можуть тримати сотня людей, а не тисячі. Але віра в тебе, молитва за тебе цих трьох сотень набагато сильніша ніж спокій решти тисяч. Всі, хто тут стоїть, мовчки молиться за тебе, щоб ти потрапив у царство небесне, і мав у ньому вічний спокій, — сказала в кінці свого виступу міський голова.

Після виступу очільниці міста з воїном світла стала прощатися громада. Поховали Героя на Алеї пам’яті міського кладовища під гімн України та військовий салют від салютної групи.