«Місцеві мешканці мене надихнули». Харків’янка Анна знайшла прихисток у Козятині

• Анна надзвичайно талановита і мила дівчина. Вона вивчає комп’ютерні технології і малює на футболках.
• Зараз мешкає у нашому місті. Сюди вона потрапила, тікаючи від війни.
• Чому вирішила поїхати, через що довелося пройти і як наші люди повернули надію — про все це і не тільки говорили з героїнею нашої історії

Анна Зінчук — корінна харків’янка, студентка Української інженерно-педагогічної академії. Попри те, що змалку захоплюється творчістю, обрала для себе зовсім не творчу галузь — дівчина навчається за спеціальністю інженера-педагога з комп’ютерних технологій.

— Взагалі я хотіла на комп’ютерну спеціальність, але вступила на бюджет у цей університет, щоправда він більше з педагогічним нахилом, — розповідає Анна. — Тобто нас навчали ІТ (мовам програмування, базам даних тощо), але паралельно нас ще готували бути педагогами. Я навіть мала викладацький досвід — працювала вчителем у школі інформатики. У мене була практика по університету і я влаштувалася на роботу.

Найчастіше гатили вночі

До 24 лютого дівчина жила звичайним життям — лекції в університеті, зустрічі з друзями і коханим. Повномасштабна війна зустріла Анну у Чернігові — вона поїхала до свого хлопця, оскільки університет знову перейшов на дистанційне навчання. Того ранку, о четвертій годині її розбудив коханий і сказав, що почалося вторгнення. Вони спакували «тривожну валізку», втім необхідних речей виявилося настільки багато, що аби їх розмістити, довелося брати цілих три.

— Спочатку ми бігали в підвал з трьома валізами, — згадує Анна. — Але це важко, тому що спускалися сходами, ліфтом користуватися ж небезпечно, бо може зачинитися. Потім стали ходити з меншою кількістю речей, їжу з собою брали. Сиділи в підвалі, коли гриміло, перечікували. За всі три тижні, що ми були в Чернігові, ми жодного разу не ночували в квартирі. Ночували весь час у підвалі, перенесли туди кушетку. В квартиру тільки ходили готувати їсти.

Анна каже, що прослідкувала певну закономірність — ворожі війська найбільше гатили рано-вранці, з годину після обіду, а найбільше вночі. Останнє її дуже дивувало, адже скрізь була суцільна темрява — у тому мікрорайоні, де мешкає її хлопець, вимкнули усе освітлення. Тож довелося прилаштуватися до цього «графіка».

— Коли побачили заграву, як там бахкає і небо стало червоним, — розповідає дівчина. — І ти стоїш на кухні, скло трясеться, ти трясешся і біжиш. А у нас ще плита біля вікна стояла. Виходить кухня і стіна, опорна, швидше за все. Ми одразу за цю стіну і в коридор, присідаємо і чекаємо, поки стихне. Це якщо не встигли вибігти. Тому що бігти, коли там бахкає, небезпечно.

Доля привела в Козятин

Сім’я дівчини залишилась у Харкові. Коли почалися сильні обстріли, на деякий час вони виїхали за межі міста. Сама ж Анна протягом усіх трьох тижнів намагалася разом зі своїм хлопцем покинути Чернігів. Але вони не мали ані власного транспорту, ані когось, хто б міг їх вивезти. Дівчина каже, що їм просто пощастило знайти добру людину, яка допомогла їм вибратися з Чернігова.

Поїздка весь час відкладалася, тому що треба було їхати через Київську область, а там неодноразово запроваджували тривалу комендантську годину. Та й покинути Чернігів було завданням не з простих — довелося петляти по місту, оскільки не всі шляхи були безпечними. Попри всі перешкоди, їм вдалося виїхати. Анна каже, їхали просто в нікуди. Подумали, що головне дістатися у безпечне місце, а там що буде, те буде.

— Сюди приїхали знайомі нашої сусідки, яка була з нами в колоні, — розповідає Анна про те, як потрапила до Козятина. — Вона мала їм віддати папуг. Ми скооперувалися і поїхали разом із нею. Спочатку заселилися в гуртожиток. Нам допомагали люди. Ми ходили по магазинах, на ринки, почали знайомитися з новими людьми. Нам давали гуманітарну допомогу: і продукти, і одяг, і навіть постільну білизну. Буквально все, що необхідно. Подушки, ковдри — люди все давали просто так, щоб допомогти нам стати на ноги. Якщо чесно, коли почалася війна, я дуже зневірилася, не хотіла працювати, взагалі нічого робити. Пустота в мене була всередині. А місцеві мешканці мене надихнули, наповнили мене надією, що я жива, все добре, можна продовжувати жити.

«Коли я сюди приїхала, була здивована»

Анна каже, хоч вона і з великого міста, їй досить комфортно у невеликих населених пунктах. Так, вона звикла користуватися метро, але гамір Харкова, засилля висоток і майже повна відсутність зелені у центрі міста їй не подобаються. Навіть там вона жила у спокійному мікрорайоні, де багато дерев.

— І тут мені так само, як і там, — каже дівчина. — Тут простіше повітря, природа.

Зараз Анна з коханим перебралися з гуртожитку до будинку. Люди просто віддали їм хату з невеликою ділянкою поряд, сказали — йдіть і живіть. Потроху дівчина вже облаштувалася на новому місці.

— Я навіть садівництвом почала трохи займатися, — продовжує Анна Зінчук. — Почала вирощувати авокадо в горщику. Знайшла, як його правильно треба посадити, щоб він пустив коріння. Він зараз у мене розколовся і пускає корінці. Оскільки нам дали будинок, в якому є ділянка землі, ми почали її розчищати. Думаємо, може садити щось будемо, щоправда, ми не особливо вміємо, але навчимося.

Доброта і чуйність козятинчан дуже вразили нашу співрозмовницю. Анна каже, що у великому місті люди байдужі одне до одного. Натомість тут тобі завжди радо допоможуть, чим зможуть.

— Я дуже скептично ставилася до людей, — зізнається дівчина. — Коли сюди приїхала,  була реально здивована, що стільки чуйності, допомоги, стільки добра! Я шкірою відчуваю добро. Мої батьки залишилися в Харкові і ті їх знайомі, які поїхали, навіть не згадують їх. Мама розповіла, що один знайомий, який займається гуманітарнкою ще з 2014 року, підкинув їм їжу, крупи. І це одна людина, і те тому, що знайомий, тому що знав мого батька все життя. Війна розставила все по своїх місцях, розкрила, хто є хто.

Малює на футболках

Анна — творча особистість. Із дитинства дівчина захоплюється малюванням.

— Я малювала, скільки себе знаю, — розповідає дівчина. — Маму дивувало, що можу змалювати картинку один в один, хоча мене ніхто не навчав малюванню. Я вчилася сама, просто весь час малювала. Техніка напрацьовувалася на практиці.

Трохи менше ніж півроку тому, харків’янка стала малювати на футболках. Почалося все з того, що одного дня вона побачила футболку і подумала, що чогось не вистачає. Вирішила знайти простий у виконанні малюнок і спробувати перенести його на тканину. Порадилася з подругою, яка навчається в академії дизайну та мистецтв, погуглила, які для цього потрібні фарби і взялася застосовувати отримані знання на практиці.

— Мені сподобався і сам процес, і готовий виріб, — ділиться враженнями Анна. — Я зрозуміла, що щось у цьому є. Перша моя робота вийшла нормальною, але її я робила не зовсім правильно, тому що спочатку треба ґрунтувати тканину, потім наносити фарбу. Ґрунту у мене тоді не було, була лише фарба. Це впливає на стійкість самої картинки. Практика напрацьовується з досвідом. Робиш — виходить краще, не робиш — залишаєшся на тому ж рівні.

Натхнення дівчина черпає з Пінтересту. Це — соціальний фото-сервіс, де велика кількість картинок. Їй подобаються ескізи на татуювання, бо вони лаконічні і досить зручні, символізм, абстрактні малюнки з поєднанням різних кольорів та естетика рук.

— Не знаю чому, але мені подобається, коли зображуються руки, як вони тримаються чи тягнуться, — каже Анна. — У мене навіть такі футболки є. Намалювати я можу, в принципі, будь-яку футболку. Але розмашисті малюнки я сама не дуже люблю. Хоча це все від настрою залежить. У мене є одна футболка, на якій я намалювала крила, величезні, на всю спину. До того ж різні: одне біле, інше чорне. Всі надають цьому значення, хоча насправді у мене просто закінчилася біла фарба. Багато хто каже інь ян, добро і зло. Купу додумали теорій.

Дівчина вже навіть сторінку в інстаграм створила, де показує, як виглядатиме футболка, ще до того, як її зробить. Усе за допомогою сучасних технологій.

— Паралельно ще вчилася у фотошопі працювати, — розповідає харків’янка. — Мені подобалося ретушувати фотографії, малювати в фотошопі. Хлопець подарував мені графічний планшет на Новий рік. Намагаюся опанувати діджитал, ще працюю над цим, але в фотошопі орієнтуюся. Почала вчитися вже більше не на матеріалах, а віртуально і об’єднала це в одну галузь — віртуально я роблю футболки, на сторінці у мене моделі футболок, зроблені у фотошопі, але в житті цей виріб виглядає точно так само, як і на картинці.

 

Читайте також:

Киянка, яка знімала популярні шоу та серіали, оселилася у Глухівцях

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.