Миколу виродки розстріляли, коли він стояв перед ними, вистріливши всі патрони

• Він народився на Житомирщині і з раннього дитинства пізнав непросту дорогу життя та не чекав поблажок від долі. Після випуску з дитячого будинку мав мрію купити хату. Час від часу приїздив до Козятина, де йому були раді хрещена мати Тамара її син Сергій та онук Максим. В серпні 2024 року його призвали захищати рідну землю. Не скорився московським виродкам, які його з побратимом розстріляли.

Микола Данильченко з раннього дитинства залишився без батьків. Ставши сиротою, він разом з сестрою виховувася у дитячому будинку. З близьких людей мав тільки хрещену матір Тамару та її родину.

Після випуску з дитячого будинку мріяв знайти хорошу роботу і на зароблені гроші купити хатину та облаштувати власне життя. Його не балувала доля, а він все вмів, за що не брався. Про таких, як Микола, люди кажуть, що у нього дві правих руки.

Коли на нашу землю вдерся ворог, Микола переїхав до Козятина, бо хотілося бути ближче до своїх. І ріднішої за хрещену матір та її сина Сергія у Миколи не було.

В кінці серпня 2024 року Миколу призвали до ЗСУ. Після навчань служив у 154-й окремій механізованій бригаді, що входить до складу оперативного командування «Південь». Микола часто телефонував своїм близьким і ділився з ними своїми планами та мріями. Брат по мамі хрещеній Сергій розповів, що Микола понад усе любив риболовлю. Мріяв, коли приїде у відпустку кудись поїдуть з Сергієм на хорошу риболовлю. Для цього у Миколи навіть спінінги були. От тільки його мріям відпочити біля води не судилося збутися. За день до виходу з позицій по ротації Микола ще з одним побратимом потрапили у засідку. Коли у них закінчились боєкомплекти, їх як військовополонених, розстріляли впритул московські кати, потім ще й поглумилися над тілами захисників України.

З 4 жовтня 2024 року Микола Данильченко вважався зниклий безвісті. Вбивство полонених є грубим порушенням Женевських конвенцій та кваліфікується як тяжкий міжнародний злочин. Про те, як загинув Микола, стало відомо, коли росіяни повернули більш як 1000 тіл захисників України і за експертизою ДНК одним із розстріляний був саме наш Микола.

20 січня 2026 року він повернувся до будинку хрещеної матері Тамари на щиті.

Зустріла громада свого захисника живим коридором по всьому траурному маршруту. Заупокійну панахиду за загиблим воїном провів настоятель храму святого пророка Іллі отець Роман.

Прощання з Героєм було біля будинку хрещеної матері та на площі, де з загиблим воїном прощалася громада.

Зустріла площа свого захисника, стоячи на колінах. Мітинг жалоби відкрила директор будинку культури Лариса Ромасько. Вона говорила, що ворог готується, щоб воювати  довго, а для нас війна стала чимось повсякденним. Ми повинні підтримувати наших мотивованих захисників та окремо зупинилась на біографії Героя.

Данильченко Микола Васильович народився 27 січня 1989 року в селі Старі Вороб’ї, Малинського району, Житомирської області. З дитинства Микола Васильович пізнав не просту дорогу життя.

Разом із сестрою зростав у стінах дитячого будинку — місці, де рано вчаться дорослішати, триматися один за одного й не чекати поблажок від долі. Там загартовувався його характер: мовчазний, витривалий, працьовитий, без нарікань і гучних слів.

Після випуску з дитбудинку Микола почав працювати — багато і наполегливо. Їздив на заробітки до Києва, брався за будь-яку справу, якої потребувало життя. Був зварювальником і плиточником, охоронцем і двірником. Про таких як Микола кажуть просто: він умів все.

Час від часу Микола приїздив на заробітки до Козятина. Тут він знаходив не лише роботу, а й тепло людської турботи. Зупинявся у своєї хрещеної мами, яка приймала його, як рідного сина.

Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, Микола виїхав з Житомирщини та оселився в Козятині як внутрішньо переміщена особа.

29 серпня 2024 року був призваний до лав збройних сил України. Військовий вишкіл проходив у Миколаєві та Львові.

З 4 жовтня 2024 року Данильченко Микола Васильович — солдат з позивним «Циган», навідник 1-го механізованого відділення 2-го механізованого взводу 2- ї механізованої роти, механізованого батальйону військової частини А—4962 в районі населеного пункту Гірник, Покровського району, Донецької області, вважався зниклим безвісти. Пізніше стало відомо, що Микола разом з побратимом, під час виконання бойового завдання, потрапили в полон та були розстріляні.

Так обірвалося життя людини, яка з дитинства звикла боротися, працювати й не здаватися. Людини, яка не мала легкого старту, але мала велику гідність.

Його шлях — це шлях тих, про кого рідко пишуть у підручниках. Скромний трудівник, надійний друг, та син України, який любив життя, — сказала ведуча і запросила до молитви священників ПЦУ митрофорних протоієреїв Романа Масиру та Василя Влізло.

По завершенні молитви слово мали отець Роман та керуючий справами виконкому Костянтин Марченко. Отець Роман говорив про подвиги Миколи, а керуючий справами виконкому у громади запитав:

 — Ви чули, як загинув Микола? Наші хлопці воюють з нацією виродків, у яких немає нічого святого. Висловив посадовець співчуття хрещеній матері Героя та її родині. 

Після виступів з Миколою стала прощатися громада. Але «громада» це мабуть гучно сказано, адже з правої сторони площі стояло близько 10 людей і це рекорд нашої байдужості. Тоді як нам ворога перемогти? 

Попрощалися з Героєм дуже швидко і стала формуватися траурна колона. На початку її — портрет воїна, гільце зі стрічками і коровай, який замовила хрещена мати. Не так вона хотіла його зустріти та ворог по звірячому вбив її похресника.

Кортеж з тілом Героя взяв курс до Алеї Слави міського кладовища. Поховали славного сина українського народу під Гімн України та військовий салют від салютної групи.

 

 

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.