Микита більше місяця був в комі. Здавалося, що найстрашніше вже минуло

• Микита Медведєв народився у Вінниці. Після завершення навчання у гімназії переїхав з батьками жити до нашого міста.
• Тут закінчив училище та працював на різних підприємствах Козятина. Любив майструвати, рибалку, тварин і був душею компанії. У 2024 році пішов захищати рідну землю.
• У лютому помер від важких поранень

У четвер, 12 лютого, з Микитою Медведєвим прощалася громада. Мітинг пам’яті і скорботи відкрила директор будинку культури Лариса Ромасько. 

— У наступний четвер, 20 лютого, піде 12-й рік, як почалася велика війна. 11 років, як ми почали втрачати справжніх Героїв та свої території. А частина нашого населення досі вважають, що їх це не стосується. Ми не маємо права казати, що ми втомилися. Ми не маємо права здаватися. Не шукаймо собі виправдань. Ми маємо тисячу можливостей наблизити такий жаданий мир. Потрібно лише захотіти, — сказала ведуча у своєму вступному слові і стала зачитувати біографію загиблого воїна .

Микита народився 30 вересня 1987 року в м. Вінниці. Закінчив фізико-математичну гімназію. У 2010 році батьки купили в Козятині квартиру та переїхали сюди на постійне місце проживання. Микита вступив в наше училище. По закінченню працював різноробочим на різних підприємствах міста, де швидко з усіма знаходив спільну мову. Веселий, добрий молодий чоловік мав багато друзів, які цінували його за щирість. Любив рибалити та захоплювався тваринами. Ніколи і нікому не відмовляв у допомозі та куди б він не потрапляв, завжди був душею компанії

У 2017 році познайомився з гарною дівчиною Анастасією і зрозумів, що це і є його половинка. Найбільшим же його скарбом був син Микитка, який народився у 2019 році. 

18 серпня 2024 року був призваний до лав Збройних Сил України. Військовий вишкіл проходив у Гайсині. Всі свої військові вміння записував на відео та відправляв синові. Постійно з ним підтримував зв’язок та розповідав, що йде нищити ворога. Після навчання — одразу Донецький напрямок.

18 листопада 2024 року о 20 годині 42 хвилини під час виконання військових обов’язків поблизу населеного пункту Калинове, Донецької області під час чергової прострілки противником, солдат, гранатометник другого механізованого відділення першого механізованого взводу, отримав дуже важке поранення та був доправлений до «Обласної клінічної лікарні Івано-Франківської обласної ради». 42 доби знаходився в комі. 8 лютого він прийшов до тями, здавалося все, саме страшне уже позаду. А 10 лютого 2025 року серце Микити зупинилося.

Ведуча запросила до молитви священиків ПЦУ — настоятеля храму святого пророка Іллі благочинного Вінницько-Тульчинської єпархії Романа Масиру та настоятеля храму Покрови пресвятої Богородиці митрофорного протоієрея Василя Влізло.

На площі були і побратими Микити. Від них стало відомо, що за короткий термін у війську він проявив себе як добрий воїн, друг, з яким можна сміло було йти у розвідку. 

— Він не боявся орків, все щось планував і розкладав. Ми його строїтелем тобто будівельником прозвали, такий у нього був позивний, — розповіли побратими.

По завершенні заупокійної панахиди слово мали отець Роман та керуючий справами виконкому Костянтин Марченко.

— Сьогодні наш захисник залишає військо, наших воїнів Героїв і підноситься до небесного війська і царства небесного. Ми схиляємося перед ним і дякуємо йому за те, що він вчинив. Він ціною свого життя захистив наше життя. Бо в той час коли ми трудились, працювали, а хтось будував своє майбутнє, він захищав наш мир, кожну хвилину, ціною власного життя. За що ми йому щиро вдячні, — отець Роман і закликав громаду тричі подякувати Микиті за те, що він для нас зробив.

— Шановна громадо, близькі, друзі, знайомі загиблого. Вчергове ми проводжаємо нашого Героя, що загинув за нашу Батьківщину і за кожного з нас, давши нам можливість і далі бачити яскраве сонце, чути птахів. Пити ранком каву, працювати, ростити дітей, бути щасливими, кохати, любити і все інше. І кожен з нас має усвідомити, що то не тільки горе родини. То не горе маленького Микитки чи Анастасії, які залишились самі. Це горе всієї громади, це горе всієї України. І коли ми зрозуміємо, що крім нас більше ніхто заклятого ворога навряд чи зупине. Це усвідомлення приходить до нас вже 10 років. Для когось це — священна війна, а для когось, хто залишився осторонь, нічого не змінилося. Саме тому гинуть найкращі, гинуть і дають нам можливість жити далі. Схиляємо низько голови перед загиблим, а пам’ять про нього буде жити у наших серцях вічно. Ми співчуваємо родині, — казав Костянтин Марченко. В кінці свого виступу він звернувся до дружини Героя Насті і сказав їй, що вона має триматися, тому що їй є для кого жити: для копії чоловіка маленького Микити, а він має рости і пишатися своїм батьком.

Далі з Героєм стала прощатися та купка людей, хто кожного разу йде, щоб віддати шану Герою.

З площі траурний кортеж взяв курс до Алеї слави міського кладовища. Поховали Героя під Гімн України та військовий салют від салютної групи   

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.