«Ми їхали, а скрізь були вогні і все тріщало»

• Валентина Гетьман все життя прожила в Соледарі, та наступ рашистів змусив жінку покинути рідну домівку.

• Їй вдалося врятуватися із самого пекла бойових дій і потрапити на Козятинщину. Нині вона мешкає у соціальному закладі в Махнівці.

•  Головну медсестру вона ласкаво називає другою мамою, а попереднього заввідділення — другим татом

Валентина Гетьман народилася 2 червня 1936 року у місті Соледар, що на Донеччині. Що таке війна, вона побачила на власні очі ще малою дитиною. На її віку війни було дві — спочатку Друга світова, а через багато років — російсько-українська. Тож жінка так і називає їх — перша війна і друга.

— У першій війні я заробила поранення в голову, — розповідає Валентина Гетьман. — Батько пішов на фронт. Мати загинула. Розірвало її в дворі. А брату перебило переносицю. І так ми виховувались у чужих людей, сусідів, бабусь, дідусів.

Залетіла в квартиру ракета

Друга світова закінчилася. Валентина вивчилася в школі і подалася на роботу на місцевий завод, де пропрацювала усе своє життя. Жінка навіть не припускала, що минуть роки і їй знову доведеться пережити жахіття війни. Коли російські війська почали повномасштабний наступ на Україну, її рідне місто Соледар опинилося в епіцентрі бойових дій. Три місяці жінка просиділа у своїй квартирі, бо йти було нікуди.

— Залетіла ракета мені в балкон, — згадує Валентина Гетьман. — Розбитий балкон, розбите все на світі. Ця ракета збила велику люстру, пооббивала всю штукатурку. Пробила до сусідів стелю, залізла в хату до сусіда і прямо через балкон вилетіла і влучила в сараї у нас у дворі. І почали ці сараї горіти. Погоріли сараї, погоріли гаражі, а тоді вже з погребів повилітали банки. Не можу навіть передати, що там було. Все летіло нам на дах будинку

У квартирі Валентина залишилася одна. Було страшно. Потім, як згадує жінка, одного дня їй виламали двері. Зайшов всередину якийсь чоловік, виштовхав Валентину в коридор, а сам почав нишпорити по її речах.

— У хаті все полишалося, цей дядько пішов шарити по шафанерах (шифоньєр — шафа для одягу — авт.), — продовжує Валентина Гетьман. — У мене там були вдягачки старі. Що було далі — не знаю. Я зайшла назад у хату, з шафанеру вигребла в сумку документи, фотографії, все подібне. Три людини зі сторони дверей стояли. Вони забрали цю сумку у мене. По побитому склі вийшли ми з будинку і посадили вони мене в машину. 

«Його сам Бог прислав»

Із Соледару чоловіки привезли Валентину до Ступок, що під Бахмутом. Там і залишили жінку одну з речами і покинули на дорозі.

— Звідти танки, перестрілки з посадки і я не знала, що робити, — каже Валентина. — Почала кричати. Вийшла жінка, Люба її звати. Каже мені: «Давай вояк зупиняти». Ми побачили, що їде легкова машина. Почали її спиняти. Водій зупинився, привідкрив трохи вікно і питає: «Що сталося?» Ми кажемо йому, що горимо. Він каже до нас: «Добре, сідайте». Так він нас врятував. Напевно його сам Бог прислав. Ми їхали до Слов’янська, скрізь були вогні і все тріщало. Я одягнула окуляри, бо боялася, щоб не постраждали мої очі, але не подумала за скло, що могло б і скло бути в очах.

Чоловіка, який врятував пані Валентину, звуть Миколою. Він виявився журналістом. Приїхали вони спочатку у Слов’янськ. Зупинилися під магазином. Попросили води, купили варених качанів кукурудзи і рушили далі, на Краматорськ.

— Нас зупиняли декілька разів дорогою, питали Миколу, кого він везе, він казав —  переселенців, — продовжує Валентина. — Під’їжджаємо до Краматорська, а там велика церква, багато машин, людей. Тут нас і вигрузили. Пройшли ми далі, там стояв стіл, сиділи люди, які вже пообідали. Запросили і нас. Сіли ми за стіл, я й питаю цього кореспондента: «Синок, скільки тобі років?» Він каже: «23». Запитала його і звідки він, але забула. І прізвище його спитала, але теж не пам’ятаю. Каже Коля: «Я тут з вами прощаюся і їду на своє робоче місце». Так ми з ним і розсталися.

Спочатку їхали поїздом, потім автобусом

Із Краматорська Валентину повезли у Покровськ. А вже звідти разом із іншими людьми посадили на евакуаційний поїзд, який прямував на правобережжя. Проїхали вони Дніпро і поїзд почав маневрувати і здавати назад. Валентина спершу подумала, що їх будуть везти назад на Донеччину, але виявилося, що поїзд просто мав виїхати на іншу колію.

— Вночі нам провідник розносив чай, — каже Валентина. — Навпроти мене був Володя, він був паралізований, погано розмовляв. Приїхали ми у Вінницю зранку, останній вагон у нас був. Автобуси стояли і розвозили людей, кому куди за призначенням, а студенти чи то практиканти всім допомагали. Там були Євгенія Демишина і Лілія Погребняк з Махнівки. Вони нас зустріли, дали водичку, посадили на автобус і супроводжували до Махнівки, все як має бути.

Так Валентина Гетьман разом із ще десятьма переселенцями потрапила до Махнівки. Із того часу жінка мешкає у закладі для тимчасового перебування та медичного обслуговування, який діє при комунальній установі «Центр надання соціальних послуг Махнівської сільської ради». 

— Я хочу від чистого серця подякувати всьому колективу, який нас зустрів, подякувати усім працівникам і керівникам, — каже Валентина. — Старша медсестра Людмила Трофанюк — моя друга мама, а колишній заввідділення Дмитро Шкрабій — другий батько. Нинішньому заввідділення Леоніду Браніцькому я також вдячна. Усі до нас дуже добре ставляться. Привозять таблетки, роблять все, що потрібно. Мама нас рятує повністю. Якщо якесь свято, організовують заходи. Молодці. Скаржитися немає на що. Всі працівники до нас дуже поважно ставляться, всі приносять гостинці з собою. До 8 березня у нас був тут концерт, музикант з гармошкою, співали гарно. Директор комунальної установи Василь Матвійчук коровай привіз великий і великий ящик печива.

Заклад для тимчасового перебування та медичного обслуговування розрахований на 25 ліжок. Наразі тут мешкає п’ять переселенців. Окрім внутрішньо переміщених осіб тут також перебувають мешканці Махнівської громади, які потребують лікування. Із усіма працюють медичні спеціалісти, а також психолог. 

— Дівчата тут самі ремонт робили, після роботи ввечері лишалися, — додає Валентина. — Я була раніше у п’ятій палаті, нас там було семеро, а тепер я у четвертій палаті, тут нас четверо. Всі дівчата, які тут працюють, дружні, акуратні, добрі. Я поки тут одна з Соледару. Що буде далі — я не знаю. 

 

Читайте також:

Виплати на проживання переселенцям: що потрібно знати у 2024 році

Тікали від ворожих танків і бомб у Харкові і почали нове життя в Козятині

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.