«Мамо, не плач. Ти мене так виховала і я обрав шлях воїна»

• В’ячеслав був відмінником у навчанні. За станом здоров’я міг не йти на службу і ніхто б його не засудив. Сім діб стояв під військкоматом, але йому відмовили, записали в резерв.
• Цього року 8-го січня пішов добровольцем до «Азова», а 30 травня в бою з ворогом славний син України загинув, отримавши поранення, несумісні з життям

У понеділок, 3 червня, громада зустрічала свого захисника Вячеслава Залевського живим коридором вулицями Козятина, при в’їзді в Пиковець і до батьківського дому Героя.

Біля будинку, в якому пройшло дитинство В’ячеслава, його чекали рідні, близькі, сусіди, друзі загиблого воїна, друзі і знайомі батьків захисника України, командир «азовців», хрещені батьки мами воїна.

Чин похорону відслужили священники Православної церкви України отці Роман Масира та Іван Дуник.

Після прощання біля будинку батьків, траурний кортеж із тілом Героя рушив на площу Героїв Майдану. Там за загиблим воїном провели мітинг скорботи і пам’яті. Відкрила його директор будинку культури Лариса Ромасько.

У своєму вступному слові вона відзначила, що на даному етапі війни вся Україна живе новинами з фронту і щоб не похитнути віру в нашу перемогу, всі ми повинні допомагати армії. Все це потрібно для того, щоб життя, які віддали за Україну наші воїни, не були марними. 

— Ми маємо дякувати кожному воїну, волонтеру, медику, що вони бережуть Україну від путіноїдів. Саме вони мають Батьківщину в серці. Саме таким був наш земляк В’ячеслав Залевський. Він, як ніхто, усвідомлював свою відповідальність за родину і за землю, на якій живе, — сказала ведуча і після Гімну України перейшла до біографії Героя.

В’ячеслав народився 12 грудня 1999 року в селі Пиковець. З перших днів його народження всі розуміли, що зростає справжній чоловік, впертість домінувала у його характері. Дуже любив тварин. Усі бездомні собаки й коти жили у нього. У 7 років лікарі поставили маленькому хлопчику діагноз — глаукома. Навчався в Пиковецькій гімназії на відмінно, поки в 5-му класі не з’явився новий предмет — російська мова. Він відмовлявся її вчити. З ним проводили бесіди, викликали до школи батьків. Зламати систему було важко і В’ячеслав погодився, сказавши: «Мамо, я буду її вчити лише для тебе». Весь свій вільний час із величезним захопленням вивчав історію України. І при цьому просив маму: вчи історію України зі мною, тому що ти не ту історію вчила.

Активно займався спортом і мав великі досягнення, брав участь у змаганнях з інваспорту, де здобув 4 медалі, але лікарі заборонили йому взагалі фізичні навантаження. У 19 років переніс дуже складну операцію.

Хотів стати військовим, після закінчення гімназії спробував, але не пройшов комісію.

Вступив у Вінницький державний педагогічний університет та навчався на факультеті «Історія. Правознавство». Підробляв офіціантом та з кожної зарплатні купував книги з історії України. У 2019 році приєднався до реконструкторського руху. Був учасником низки військово-патріотичних фестивалів, освітніх та меморіальних заходів, які проходили у різних куточках нашої держави. Як волонтер активно допомагав Центру історії Вінниці, брав участь у міжнародних, всеукраїнських, регіональних проєктах та виставках.

Коли почалося повномасштабне вторгнення на нашу землю, В’ячеслав 7 діб простояв біля військкомату, просив, щоб його зарахували до лав ЗСУ. Відмовили, але записали в резерв. Не міг бути осторонь та пройшов курси парамедиків. 

8 січня 2024 року добровільно записався до 12-ї бригади спеціального призначення Національної гвардії України. Повідомивши це батькам, сказав: «Мамо, не плач, я вибрав шлях воїна, пишайся мною». Навчання проходив у Бориспільському районі. Щодня телефонував матері і був дуже радий, що був там, де хотів бути. 

Вітав свою матусю 12 травня, написав: «Вітаю з Днем матері! Дякую за все, що ти зробила для мене. Це допомогло мені вирости достойною людиною і нехай інші твої діти теж виростуть гідними людьми».

А 30 травня 2024 року солдат-стрілець роти вогневої підтримки у складі мінометного розрахунку В’ячеслав Залевський з позивним «Хміль» на території Серебрянського лісництва під час виконання бойового завдання, внаслідок скиду противником боєприпасу з БПЛА по позиції, отримав уламкове поранення, несумісне з життям. Він знав, куди він йшов, і які можуть бути наслідки. Якось одній своїй подрузі він написав: «Я не хочу, щоб моя мама була в скорботі, я хочу, щоб вона мене відпустила».

У В’ячеслава залишилися мама, тато та два молодших брати. Молодий, вродливий, щирий у всіх своїх вчинках та почуттях, завжди усміхнений, відважний та цілеспрямований, він мав надзвичайно багато друзів та товаришів.

Він мріяв, щоб його Україна була вільною та незалежною і це не просто слова, — сказала ведуча і запросила до молитви священників.

По завершенні молитви слово мали Отець Роман. Він розповів притчу про ближнього і порівняв її з вчинками В’ячеслава. Міський голова Тетяна Єрмолаєва відзначила, що Славік був надзвичайним хлопцем, який так любив Україну. Директор Пиковецької гімназії Юрій Безпалько відзначив, що їх учень був людиною прекрасної душі і відносився до тих, хто творив історію.

Одногрупники розповіли, що В’ячеслав завжди був у творчому процесі і надійним другом, який ніколи не підведе. Побратими з «Азова» прочитали клятву Азову, з якою наш земляк кожного разу ходив у бій. Кожен з виступаючих вклонився низько батькам Героя за виховання такого сина. Командир в/ч в листі батькам Героя написав: «Я багато зробив для нашої перемоги, а ваш син зробив більше ніж я».

Попрощавшись знов, стала формуватися траурна колона. В голові якої  несли гільце зі стрічками, коровай, портрет воїна між прапорами Азов. Заграла «пливе кача» і всі присутні на площі опустились на коліна

На сільському кладовищі Пиковець священники заспівали ще одну заупокійну молитву, а рідні, близькі, друзі прощалися з Вячеславом востаннє. Командир підрозділу спецпризначенців 12 бригади передав матері Героя прапор і шеврони Азову. Поховали Вячеслава під Гімн України від духового оркестру Національної Гвардії та військовий салют від салютної групи

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.