«Летіло, свистіло, а «Прораб» весь час щось для нас будував»

• Григорій Гурак народився на Крижопільщині. Ще до школи переїхав з мамою до Козятина. Будучи єдиним чоловіком в сім’ї, допомагав мамі та рано став не по рокам дорослим. Він мав золоті руки, а найбільше йому була до душі робота будівельника.Захищати Україну пішов добровольцем в перші дні війни. У квітні 2023 року — загинув

Будинок, звідки Григорій Гурак пішов на війну, знайти було не складно. Дорога до нього була встелена квітами. В дворі на Героя чекали дружина з сином і донькою, мама воїна і теща, родичі і близькі. В живому коридорі були друзі воїна, близькі дружини Оксани, сусіди, яких зійшлося провести загиблого воїна в останню земну дорогу дуже багато, побратими, батьки однокласників Софійки, педагогічний колектив гімназії № 9.

Обнявши домовину рідної людини руками, мама воїна Галина з його дружиною Оксаною зі сльозами на очах промовляли: «Ми ж тебе мали зустрічати короваєм»… Сусіди казали: такий добрий Гріша був…

Заупокійну молитву провів настоятель храму Покрови пресвятої Богородиці отець Василь. Коли стали прощатися з Григорієм, не всі чоловіки змогли стримати сльози.

Під сирену автівки живим коридором від громади села Козятин траурний кортеж рушив до храму Покрови.

Там ми зустрілися з побратимами Героя.

— На війні він з нами з перших днів. Були епізоди, коли на короткий час ми з ним розходились і сходились знов. Через те, у кожного з нас були Бахмут 1 і Бахмут 2. Щоб ви мали уявлення, що таке Бахмут 2. Це коли під Бахмут зайшли десант і вагнера, вони розтрілювали на вулиці кожен будинок. В тому пеклі був з нами й Григорій. Позивний у нього був «Прораб». Летіло, свистіло, а «Прораб» весь час щось для нас будував, — говорили побратими.

Чин похорон за загиблим воїном провели благочинний Вінницько-Тульчинської єпархії настоятель храму святого пророка Іллі Роман Масира та настоятель храму Покрови Василь Влізло. А по завершенні молитви процесія рушила на площу, де з загиблим воїном прощалася громада. Відкрила мітинг директор будинку культури Лариса Ромасько. Вона говорила, що тут, у нас затишок і є якийсь натяк на мирне життя. Така думка оманлива, і у нас — війна. Війна, в якій у ворога немає нічого святого.

Окремо ведуча зупинилась на біографії Героя.

Григорій народився 11 листопада 1981 року в селі Шарапанівка Крижопільського району. У 4-річному віці Григорій разом з мамою переїхав до Козятина. Навчався у 9-й школі, захоплювався футболом, грав за команду СВАТ «Обрій». Допомагав мамі. З дитинства розумів, що він єдиний чоловік в сім’ї та всю відповідальність взяв на себе. Мама не могла ним натішитися і всім говорила: «Мій Григорій — золота дитина, має золоті руки, а серце — ще золотіше. Мій дорогий помічник та моя надія». По закінченні школи Григорій отримав водійське посвідчення та пішов працювати. Далі — строкова служба.

Працював на залізниці, але більше любив майструвати, щось робити своїми руками й зрозумів, що його покликання — це будівельна справа. Досягнув у будівництві досконалості та щоразу насолоджувався ідеальним закінченням кожної своєї роботи. 

Одружився з дівчиною Оксаною, яку знав з дитинства. Вони навчалися в одній школі, гралися на одній вулиці. Сім’я для Григорія стала головним сенсом життя. І для сім’ї він готовий був гори звернути. Все, що є в будинку, все зроблено його руками. У його сім’ї мало бути все і все лише найкраще.

І Григорій знав, як цього досягнути. Маючи багато друзів, знайомих, які поважали Григорія, він нікому і ніколи не відмовив. Для всіх у нього вистачало часу.

Побратим розповідав, що ще не бачив, щоб з таким захопленням розповідали про дітей. Нове фото з дому — і знову Григорій біг і показував своїх діток. Говорив: «Подивіться, яке в неї волосся… Яка вона чудова. Який він дорослий та мужній». Читати вчилися разом: Софійка, мама і тато з окопу, коли міг вийти на зв’язок. Приїхавши у відпустку, не випускав донечку з рук та старався весь час бути поруч біля сина. Коли забирав донечку з садочка, то носив її на руках, а не вів за ручку. Дихав своїми дітьми, мріяв про їх щасливе майбутнє. Перебуваючи на нульових позиціях, за себе не хвилювався, він хвилювався чи у сім’ї все є, чи все у них добре.

Таким же відданим, рішучим Григорій був воїном. 26 лютого 2022 року був призваний до збройних сил України. З 25 травня по 15 грудня 2022 року брав участь у боях з російським агресором у зведеному батальйоні 120- ї бригади територіальної оборони на території Донецької та Харківської областей. Відстоював Бахмут. Війна змінила погляди чоловіка. Почав говорити, що ми не так живемо, весь час працюємо. А після війни будемо більше відпочивати, разом кудись їздити. Був дуже чуттєвою людиною. Всім дякував за підтримку. Коли дружина Оксана пропонувала залишити службу говорив «Як я хлопцям в очі дивитимусь».

1 березня 2023 року дружина зробила сюрприз та приїхала в місце, наближене до фронту. Незабутнє відчуття щастя переповнювало обох. 10 квітня знову приїхала до чоловіка перед від’їздом до Бахмуту. В ту останню зустріч Оксана побачила перші і єдині сльози в очах чоловіка. 11 квітня був останнім днем, коли вони були разом, остання зустріч, останній погляд. Говорив «Тримайся, ти сильна. Бережи себе. Батьки старіють, ти маєш за них відповідати». Він був двигуном, вірив в мене більше ніж я сама» — згадує дружина. І знову Бахмут.

З 19 квітня 2023 року перестав телефонувати і саме з того дня вважався безвісти зниклим.

Донечка запитувала «Чому тато не дзвонить?». Їй пояснювали, що тато втратив телефон на полі бою. І коли Софійка пішла до 1 класу мама Оксана сказала, що купимо тобі телефон, щоб ти була на зв’язку. На що дитина відповіла: «Мені не потрібно, давай татові купимо».

Сім’я жила з надією і трималась. Оксана брала участь в акціях. Зверталась в усі можливі організації і установи. Та 16 жовтня 2025 року отримала сповіщення, що Гурак Григорій Олександрович, внаслідок передачі та репатріації тіл, згідно проведеної експертизи, ідентифікований, як військовослужбовець 6-го батальйону територіальної оборони військової частини А 7048 Гурак Григорій, який під час виконання бойового завдання в місті Бахмут, Донецької області 19.04.2023 року загинув. У рідних немає більше надії, залишилась випалена пустеля. Сім’я втратила любов, захист та опору. А Україна втратила рішучого воїна, бійця без страху, чоловіка з міцним характером і щирою доброю душею, — сказала ведуча та запросила до молитви священників ПЦУ.

Від мікрофона слово мали отець Василь та секретар Козятинської міської ради Ірина Репало. Обоє подякували матері Героя за виховання сина, висловили підтримку родині загиблого воїна. Отець Василь закликав присутніх молитися за наших воїнів. Григорію тричі подякував та попросив у Господа для нього Царства Небесного.

Прощалися з загиблим Героєм довго. В Григорія Гурака було багато друзів і в багатьох наших земляків залишились якісь його роботи, тож прийшли попрощатися з ним по нашим місцевим міркам багато людей.

Попрощавшись, процесія вже була готова рушити до Алеї слави сільського кладовища, та військовослужбовець батальйону загиблого воїна зачитав наказ та вручив дружині Героя нагороду чоловіка, яка його стільки чекала.

На кладовищі дружині Героя військові урочисто передали Державний прапор.

Поховали славного сина України під Гімн України та військовий салют від салютної команди.

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.