«Костя був з нами на всіх напрямках, трохи не доїхав»

• Страшна звістка надійшла до рідних і громади 18 травня. В під час несення військової служби в день свого Дня народження помер син, чоловік, батько двох дітей та дідусь Костянтин Юхимчук. 22 травня його зустріли рідні та громада

Зустріли славного сина України живим коридором вулицями Героїв Майдану, Князя Святослава та Шевченка до будинку Героя.

За пів години процесія рушила до храму Покрови пресвятої Богородиці. Там ми зустріли побратимів воїна. —Що там казати він був справжнім другом, який завжди міг виручити в біді. Він був з нами на всіх напрямках трохи не доїхав, до тої мрії яку мав. Міг вже списуватися та не міг без хлопців казали про свого друга побратими.

 Чин похорон (відспівування) звершив настоятель храму Покрови отець Василь. 

Громада з своїм захисником прощалася на площі. Там ми зустріли сусідку по дачі Костянтина на Плановому Наталю.

— Костік був прекрасної і відкритої душі чоловік. Я не знаю чи є ще у когось стільки друзів, як у нього було. Приїде на дачу і хлопці тягнуться за ним. Душею компанії він був і за його добру душу чоловіки сильно поважали його.

Мітинг жалоби і пам’яті відкрила директор будинку культури Лариса Ромасько. Вона говорила про війну, про пекучий біль втрати та як ми, тил, маємо підтримувати Збройні Сили України. Бо на країн партнерів зовсім мало надії. 

— Ми маємо об’єднати свої зусилля з ЗСУ, — сказала ведуча і перейшла до біографії Героя

Юхимчук Костянтин Миколайович народився 18 травня 1973 року в нашому місті.

Батьки дуже любили Костю, єдиного сина, вкладали в нього всю свою душу, змалку навчали лише добру, чесності та повазі до людей. Навчався в 2-й школі. По закінченню 9-го класу, вступив до нашого училища, де здобув професію помічника машиніста.

Одразу після навчання пішов працювати в депо. Швидко влився в колектив і став для хлопців своїм. Його щирість і відкритість одразу підкорили людей. У колективі його прийняли з відкритою душею. Пропрацювавши рік в депо — строкова служба в армії. Після армії назад, уже в своє рідне депо. Згодом вступив до Дніпровського національного університету залізничного транспорту на заочну форму навчання. Поєднуючи роботу й здобуття освіти молодий, веселий, щирий юнак, який любив музику— рок, захоплювався електронікою та технікою, притягував до себе людей своєю енергією та життєлюбством.

У червні 1995 року зустрів свою майбутню дружину, в листопаді вони розписалися, створивши молоду й дружню сім’ю. В 1996 році у їхньому домі залунав дитячий сміх — народився син Владислав. Згодом Костянтин закінчив школу машиністів, здобувши фах, який став важливою частиною його життя.

В 2002 році сім’я стала ще більшою й щасливішою — народився син Олексій. Двоє синів. Вони були гордістю, сенсом життя та найбільшою радістю подружжя Юхимчуків.

Жили, як і тисячі звичайних українських сімей: працювали, будували плани, ростили дітей, раділи простим моментам і вірили у завтрашній день. Та прийшла війна.

12 липня 2023 року Костянтина Миколайовича було призвано до лав Збройних Сил України. Навчання проходив у Гайсині. Згодом направили в Запоріжжя. А звідти на Донецький напрямок — один із найважчих і найстрашніших. Постійні обстріли, втома та напруга. Після Донеччини Серебрянський ліс, Куп’янський напрямок. Місце, яке стало справжнім випробуванням для людської витримки. Чотири з половиною місяці — на нулі. Під безперервними атаками, серед бліндажів, які ворожі дрони перетворювали на пил і руїни, серед постійних обстрілів та смертельної небезпеки проходили фронтові будні Костянтина Миколайовича. Але навіть у тому пеклі він вистояв та був нагороджений відзнакою командира 116-ї окремої механізованої бригади.

Після важких боїв його відправили в Кременчуг у резерв, де чекали доукомплектування підрозділу. Згодом Костянтин приїхав у коротку відпустку додому.

Тяжко хворів. Виснажений війною організм уже не витримував пережитого. Маючи спинну грижу, високий тиск, перенесені операції, сильний біль і виснаження, він не пішов на обстеження. І повернувся до своїх хлопців — не через наказ, а через совість, відповідальність і вірність тим, з ким ділив окопи, небезпеку та війну.

18 травня 2026 року сержант резерву 1- го запасного взводу 57- ї запасної роти військової частини А— 4722 в селі Мала Кохнівка, Кременчуцького району, Полтавської області Юхимчук Костянтин Миколайович з позивним «Юкас» закінчив свою війну через зупинку серця.

Його серце зупинилося у його день народження, після всього пережитого, після болю, втрат і виснаження. Життя, яке трималося на силі волі й обов’язку, обірвалося там, де він залишався вірним до кінця — своїм побратимам, своїй родині і своїй країні.

Він не встиг потримати на руках свого онука, якому всього рік і сім місяців і який зростає далеко за кордоном, не знаючи ще до кінця, якою ціною тримається його мирне дитинство. Не поцілував наостанок маму, дружину, синів. Усе стало раптово, без можливості сказати головне та обійняти найдорожчих…

Людей на площі було не так вже й багато. Можна так сказати, що прийшли всі свої і хто приходить провести захисників України постійно. Прощалися на площі з Костянтином довго, адже були всі свої, бажали землі пухом та царства небесного.

З площі траурний кортеж рушив до Алеї Слави сільського кладовища.

Отець Василь перед похованням провів молитву останньої шани та упокоєння душі. На кладовищі рідні, побратими, друзі, близькі попрощалися востаннє. Військові державний прапор передали молодшому сину Костянтина Олексію і дружині Героя. Під час опускання труни духовий оркестр грав Славень України, а від військових пролунав військовий салют.

 

 

 

 

 

 

 

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.