Хода родин безвісті зниклих-полонених пішла не так, як планували

• В Україні регулярно відбуваються мирні акції-нагадування, ініційовані родинами військовополонених та безвісти зниклих захисників. Головна мета цих заходів — привернути увагу суспільства та міжнародної спільноти до долі оборонців, які перебувають у неволі чи про яких немає інформації. У нашому місті така акція проходить у вихідні.

У суботу на площі Героїв Майдану зібралися близько 60 родин зниклих безвісті- полонених військовослужбовців. Вони з розгорнутими прапорами бригад, військових частин та портретами своїх рідних стали по обидва боки вулиці. Виконавши щоденний ритуал в Україні, коли о 9:00 ранку люди зупиняють справи, щоб вшанувати пам'ять військових і цивільних, які загинули внаслідок

збройної агресії Росії  на загальнонаціональну хвилину мовчання, о 9.01 родини, в супроводі автівки поліції, пішли вулицями Героїв Майдану, П Орлика, Незалежності, Чумацький Шлях, Грушевського, П. Орлика, Героїв Майдану.

Планувалося, що після цього учасники ходи  мали ще півгодини стояти на вулиці Героїв Майдану. Тільки коли колона вулицею Грушевського підходила до міського скверу, заревла сирена повітряної тривоги.

В цей момент один наш земляк і патріот України, засуджуючи країну агресора, висловився про них в іронічному тоні. 

— Що московський карлик і тут нагадав про себе? Чи це може свита пуйла так запихають свого фюрера в бункер, — сказав чоловік. Ми дякуємо пану Віктору, саме так звати чоловіка, за його позицію, тільки під час сирени подібні побутові чи іронічні висловлювання для родин, які живуть в постійному болю, можуть бути недоречними і не бажаними. Родини безвісти зниклих перебувають у стані постійного стресу. Подібна ситуація може викликати роздратування, емоційне виснаження або відчуття, що їх не розуміють. 

Намічений маршрут ходи родин було виконано, як було задумано координаторами акції, а стояти до 10-ї з портретами і прапорами на вулиці під час тривоги родини не стали. Зібралися групами по п'ять, десять людей і обговорювали проєкти майбутньої Алеї надії.

Координатор групи Тетяна Гуменюк сказала:

— Ми виходимо на вулиці не тому, що нам легко. Ми виходимо, бо не можемо мовчати. Бо за кожною фотографією в наших руках — цілий світ, рідна людина, чиєсь кохання, батько, син, чоловік, брат і це всі ті, на кого щодня чекають вдома. 

Для когось час іде вперед, а для нас він зупинився в той день, коли ми востаннє почули голос рідної людини. Відтоді кожен день — це боротьба з невідомістю, кожна ніч — із болем, а кожен дзвінок змушує серце завмирати в надії почути хоча б щось, — сказала вона

Додайте РІА Козятин до вибраних джерел в Google.