Дружина чекала, що Руслан зателефонує, а там все летіло, плавився метал

• Руслан Блажко народився на Івано-Франківщині. Там закінчив школу і отримав професію. Згодом переїхав у Махаринці, працював на цукровому заводі, потім знайшов роботу по спеціальності у столиці. Коли почалася повномасштабна війна, рідним сказав:«Я йду воювати, щоб вас захищати». 19 жовтня 2025 року ворог забрав життя у славного сина України. 24 жовтня з ним прощалася громада.

На площі, серед людей, що прийшли попрощатися з Героєм, були його побратими. Вони розповіли, що  Руслан був дружелюбним, надійним і ніколи і нікому не відмовляв у допомозі.

— Іноді запитують, яка статистика, кого більше гине на фронті, захисників України чи орків. Кількісно гине більше їх. А якщо взяти до уваги, що у них задвохсочений різний зброд, то у нас гинуть найкращі, — казали воїни.

— Який у Руслана був позивний? — запитав журналіст.

— Не було у нього позивного, ми його називали наш охоронець Русланчик.

У цей день громада прощалася з двома Героями. Окрім Руслана Блажка в останню дорогу проводили Максима Полонського. Відкрила мітинг жалоби начальник відділу культури козятинської міської ради Світлана Рибінська. Вона говорила про жорстоку війну, яку ведуть московити проти українського народу і якою ціною здобувається свобода в боротьбі з вижившими з розуму кремлівськими кацапами. Окремо зупинилась на біографії Героя.

Блажко Руслан Миколайович народився 22 лютого 1976 року в селі Старі Богородчани, Богородчанського району Івано-Франківської області. Там закінчив школу, технічне училище. Отримав фах зварювальника. Мама про нього розповідала, що Руслан ріс дуже слухняним і добрим. Дуже любив рибалити. Але домашня робота забирала чимало часу. Він завжди допомагав батькам по господарству.

Коли оселився в селі Махаринці, працював на цукровому заводі. Після закриття виробництва, їздив до Києва, де знайшов роботу зварювальника. Два тижні працював, потім повертався додому та брався до домашніх справ. Сусіди обожнювали його за доброту і чуйність. Спокійний, врівноважений. Ніхто ніколи не чув від нього злого слова. Надійний, товариський і позитивний.

30 червня 2022 року був мобілізований до Збройних Сил України. Говорив: «я йду воювати, щоб вас захистити.» Він не хотів, щоб війна дійшла до вже немолодих батьків, дружини, дітей, онучки. А внучка Владочка — це найбільша його втіха. Коли був поряд з нею — наповнювався світлом. Гралися, танцювали разом.

Два тижні тому був у відпустці, робив ремонт у квартирі. Був дуже майстровитим. Не вмів сидіти на місці. Облаштував житло, працював, щоб сім’я мала усе необхідне. Тут кожен сантиметр ще пам’ятає його тепло. 

Службу проходив на східному напрямку, в Покровському пеклі. Там отримав поранення. Осколок в коліні так і залишився. Про війну не говорив, не поширював проблеми на рідних. Прагнув їх заспокоїти, вийти на зв’язок як тільки міг. 18 жовтня була остання розмова. Розпитував про домашні справи, рідних, про внучку. 

А ніч та була страшна, літало і падало залізо, вибухало і горіло все навколо. 19 жовтня о 6:02 вийшов з мережі. Дружина очікуваного дзвінка не дочекалась. Писала, плекала надію, що буде відповідь. Але 20 жовтня побратими розповіли, що прилетіло в бліндажі.

Молодший сержант Блажко Руслан Миколайович, командир 3-го міномета, 1-го мінометного взводу, 1-ї мінометної батареї військової частини А— 2960 під час виконання обов’язків військової служби, завдань пов’язаних із захистом Батьківщини, незалежності та територіальної цілісності України, в районі населеного пункту Новопавлівка, Синельниківського району, Дніпропетровської області 19 жовтня 2025 року — загинув.

Тепер ратну справу Руслана продовжують старший брат — майор Збройних Сил України, син, чоловік доньки.

Нагороджений Руслан Миколайович Блажко «Золотим Хрестом» головнокомандувача збройних сил України. Грамотою та подякою командира військової частини А— 4628.

Ведуча запросила до молитви священиків Православної церкви України настоятеля храму святого пророка Іллі Романа Масиру, настоятеля храму Покрови Пресвятої Богородиці Василя Влізло та настоятеля Свято Успенського храму села Махаринець Івана Дуника.

Слово від мікрофона мали Отець Роман та керуючий справами виконкому Костянтин Марченко. Вони за виховання сина вклонилися батькам, висловили співчуття родині загиблого воїна. Костянтин Марченко нагадав, що в нашій громаді вже 185 загиблих воїнів, яких ми пам’ятаємо і всіх будемо пам’ятати. 

З площі траурний кортеж взяв курс на Махаринці. Село свого земляка зустріло живим кодором до будинку, де до війни Руслан проживав з дружиною.  Спочатку біля будинку Героя отець Роман та  отець Іван провели заупокійну молитву. На кладовищі після виступу старости села з загиблим воїном попрощалися востаннє. Поховали Героя під український Славень та військовий салют від салютної групи 

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.