Дмитро подвигами писав історію України

Вячеслав Гончарук

Втрата. Дмитро Рибачук народився у Глухівцях.
Усе любив авто і комп’ютерну техніку. Та найбільший його талант проявився на війні.
Дмитро нічого не боявся і як розвідник був завжди першим.

Четвертого січня «Сусід» (такий позивний був у Дмитра Рибачука) не повернувся з завдання, а 21-го січня його на щиті зустріли на рідній землі його родина і громада.

Дмитра в селі поважали, тож провести земляка в останню дорогу прийшло багато людей. Спочатку прощалися з Героєм біля його будинку. Після 12 години стала формуватися траурна колона. З боків процесії несли державні прапори та прапор військової частини розвідників. На подушечці — нагороди розвідника. Земляки Героя говорили: «Діма тільки півроку як пішов на війну і вже скільки нагород має: «Хрест пошани», відзнака «За знищення ворога», відзнака «За штурм» від командувача десантно-штурмових військ»

Відео дня

В супроводі отця Володимира, отця Олексія та побратимів Героя траурний кортеж рушив на площу перед будинком культури. Там за загиблим воїном пройшов мітинг пам’яті і скорботи. Відкрила його спеціаліст відділу освіти, культури, молоді та спорту Олена Шимон.

— Ніщо так не об’єднує людей, як біда. Сьогодні вона на всіх нас одна… Війна… Наш народ переживає найтрагічніші сторінки своєї історії. Серце крається від жалю за всіх загиблих у цій кривавій та лютій війні. Болить душа за мужніх Героїв, які віддають найцінніше —своє життя —для того, щоб ми могли жити.

На жаль, сьогодні, 21 січня, наша громада знову схилила свої голови у глибокій скорботі. Велике горе об’єднало всіх нас, які зібралися на площі нашого селища, щоб провести в останній путь свого земляка,військовослужбовця Збройних Сил України і патріота України, який поліг смертю хоробрих та білим янголом на щиті повернувся додому, на свою рідну землю.

Поблизу населеного пункту Замостьє Суджанського району Курської області вірний військовій присязі на вірність Українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок в бою за Україну її свободу і незалежність 4-го січня загинув нескорений син України наш односельчанин Рибачук Дмитро Володимирович Він пішов у вічність ще зовсім молодим у розквіті сил…

сказала ведуча і перейшла до біографії Героя

Дмитро народився 12.01.1993 року в селищі Глухівці. Ріс з мамою, бабусею та сестрою, яких любив та завжди про них піклувався. Зростав дружелюбним, добрим та товариським хлопцем. Завжди був душею компанії, тому і мав багато друзів. Закінчив 11 класів Глуховецької ЗСШ. Далі навчався в Козятинському міжрегіональному вищому професійному училищі залізничного транспорту, де отримав фах токаря-зварювальника. Працював майстром на ПРАТ «Українська технологічна компанія».

11 червня 2024 року був мобілізований до війська ЗСУ. Виконував військовий обов’язок на Курському напрямку. Займав посаду старший розвідник-гранатометник першої розвідувальної роти в/ч -0281. В день загибелі мама Тамара Дмитрівна востаннє спілкувалася з сином по телефону. Залишилися напівсиротами два маленьких синочки Денис та Марк. У невимовному горі мама та сестра. Дмитро був одним із тих, завдяки кому війна не добралася до наших домівок

Розділяємо разом з родиною цей біль. Кожен мешканець Глуховецької громади схиляє голову перед відважністю Дмитра Рибачука. Ми зробимо все, щоб бути гідними пам’яті наших Героїв, а ми будемо пам’ятати про них і молитися, щоб вони спочивали з миром. сказала ведуча і запросила до слова селищного голову Олександра Амонса.

— Родина втратила сина, брата, батька. Пів року Дмитро провів на фронті. За півроку він зміг здобути стільки подяк і нагород... Він боровся і вірив у перемогу нашої України. Кляті орки прийшли на нашу територію. Я нагадую, вони не прийшли нас захоплювати так як було раніше. Україну не раз захоплювали і татари, і інші, а цей раз прийшла зовсім інша орда, яка хоче знищити все те, що є українським, або українцем. І ціна нашої свободи, на жаль, велика. Це здоров’я і життя наших захисників і захисниць.

Сьогодні ми стоїмо перед родиною. Для нас це декілька днів коли ми вшановуємо і підтримуємо, а для родини це вічність. Ніколи він не повернеться додому, ніколи Діма вже не посміхнеться. Ми втратили не просто людину, не просто захисника. Ми втратили цілу історію, яку він міг створити в своєму житті. У нього було б велике майбутнє, яким би він міг вільно розпорядитися, але він пішов захищати нас з вами і загинув. Клята орда його вбила. Найщиріші співчуття мамі й сестрі рідним і близьким і низько вклоняємося всім перед подвигом Дмитра. Не пробачимо, не забудемо, а їм горіти в пеклі. Вічна пам’ять нашому Герою Дмитру та всім нашим Захисникам і захисницям

— Сьогодні церква дякує і молиться за славних захисників, які дають нам можливість тут в тилу бути духовно з ними. Духовно підносити за них молитви. Ми сьогодні віддаємо належне, духовне піднесення, яке на цей час їм таке необхідне. Ми молимось за вічну і блаженну пам’ять Героїв які стали світилами для світу цього. Сьогодні стражденна Україна і її стражденний народ виносить третій рік війни, яка вбиває фізично, морально і ніколи духовно. Духовно ми були і будем сильні тому, що ми є український, козацький народ. А наші українські воїни, як славні козаки, які захищали Україну і увійшли в історію і захистили її бо Господь їм допомагав. Ми щиро співчуваємо родині, матусі діткам і сестрі Героя, який повернувся сьогодні 21 січня на щиті на свою малу батьківщину, — сказав Благочинний Вінницько-Барської єпархії митрофорний протоієрей Валерій Кушнір.

Після виступів з загиблим воїном стала прощатися громада, а попрощавшись, траурний кортеж рушив до храму святої Параскеви.

Від побратимів розвідника стало відомо, що Дмитро мав позивний «Сусід». Приклеїлось воно до Дмитра через те, що він любив через лінію фронту до «сусідів» ходити. Робив це для користі справи і для обмінного фонду. Самими «жирними» у списку були кадирівці. За одного такого росіяни до п’яти наших полонених віддавали. Діма нічого не боявся і як розвідник був завжди першим.