Дива не сталось, Ігор Бойко повернувся додому на щиті

• Ігор народився у сільській сім’ і був другим сином родини Бойків. Після школи отримав професію електрика, а пізніше працював зварювальником. Справжню доброту Ігоря люди відчули, коли він працював майстром газових мереж. Коли покликала Батьківщина, без вагань в лютому 2023 році взяв зброю і вправно бив ворога. З 6-го січня 2025 року вважався зниклим безвісті. Більш як за рік, 15 травня 2026 року, він повернувся до батьківського дому на щиті. В той же день з ним прощалися рідні і громада

Перше прощання було біля будинку Героя. Віддавши загиблому воїну шану вдома, процесія рушила до храму Святих апостолів Петра і Павла.

Супроводжували колону церковні дзвони та військовий оркестр, що підкреслювало велику шану до полеглого воїна. Чин відспівування провів настоятель храму отець Іван

На сільському кладовищі за загиблим воїном провели мітинг жалоби і пам’яті. Відкрила його староста села Марина Плащовата.

 — Пекучий біль і гіркий смуток війни чорним крилом торкнувся наших сердець. Сьогодні ми зібралися тут, щоб в скорботі схилити низько голови перед Героєм України, який у боротьбі за волю і кращу долю України віддав найдорожче, що мав — своє життя.

Він загинув як Герой, до останньої миті, виконуючи свій військовий обов’язок на передовій.

Рідна українська земля приймає його у свої обійми, щоб навіки зберегти пам’ять про гідного сина, — сказала ведуча та прочитала вірш про безвісті зниклого воїна.

Він зниклим безвісти вважався,

Його недавно, лиш знайшли.

Життєвий шлях його урвався,

Всі рідні траурне вдягли.)

Любив він неньку Україну.

Нас від неволі захищав.

І щира дяка в небо лине,

Бо він життя за нас віддав

Далі староста села перейшла до біографії воїна.

 

Ігор Бойко народився 13 травня 1974 року, коли вкрили рідне село весняні пахощі рожевого бузку. Раділи появі другого синочка красуня мама Тамара, тішився тато Микола. Зростали хлопці добрими, щирими, охайними. Шкільні роки були сповнені спортивного азарту, щемних дівочих закоханих поглядів, готовності завжди допомогти, підтримати. Майже все свідоме життя прожив у с. Білопілля, у батьківському домі. Після закінчення Білопільської школи у 1991 році, навчався у Бердичівському ПТУ № 4, отримав професію електрика, а потім і зварювальника. З 1993 року сумлінно працював у рідному господарстві зварювальником. Потім досить тривалий період був газовим майстром Козятинського газового господарства. І всюди був перш за все людиною: доброю, відкритою, працьовитою. Рідний дім не покидав, тут потребували його турботи та піклування хворі старенькі батьки, і коли ті пішли у засвіти, продовжував турбуватись про батьківську оселю.

А коли Батьківщина покликала, без вагань взяв зброю до рук, був призваний до лав ЗСУ 17.02.2023 солдатом 22 бригади.

6 січня 2025 року зник безвісти під час забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримання збройної агресії проти України біля населеного пункту Кругленьке Курської області російської федерації.

Своє життя він віддав за те, щоб ми могли жити, за незалежність та свободу України. У Героя залишився тільки старший брат. Нехай добрий, світлий спомин про нашого захисника стане сильнішим за смерть і назавжди залишиться у пам’яті рідних, колег, друзів, побратимів. Слава Україні!

Марина Плащовата прочитала вірш поетеси Віолети Кравченко «Його несли, а він лежав»:

Його несли, а він… А він лежав…

Він не хотів собі тієї слави.

Вже дух його у небесах витав,

А тіло на колінах зустрічали…

Казали побратими —«Прощавай!..

Ми помстимося за холодні скроні!.. »

Живий ланцюг і прапорів стіна,

В останню путь героя проводжають.

Будь проклята росія і війна!

Війна, де хлопці молоді вмирають!

Далі ведуча запросила до слова селищного голову Олександра Амонса. Селищний голова не з розповідей знає, хто такі росіяни тому слів до російських виродків не підбирав. На завершення свого виступу він закликав громаду пом’янути Ігоря Бойка, всіх загиблих захисників України та дітей і дорослих мирних українців, хто загинув у війні від рук російського фюрера хвилиною мовчання, стоячи на колінах.

 

А ведуча продовжила некролог ще одним віршованим твором:

Сьогодні в Україні всюди плач,

На цвинтарях щодня ростуть могили.

Солдатські сльози і слова —«Пробач…

Ми помстимося тим, що тебе вбили! »

Заплаче небо і дощем впаде

На землю, що Героя прихистила.

Він вже додому більше не прийде,

Бо замість ніг тепер у нього крила…

Ведуча запросила до молитви за загиблим воїном священика отця Івана.

Попрощавшись з Героєм-земляком, прапор, яким була накрита труна, акуратно згорнули військові і передали родині, як символ держави, за яку віддав життя воїн.

Поховали білопільчани свого односельця під гімн України та залпами шани від військових.

 

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.