"Батько загинув у день мого народження. Подзвонив зранку - привітав, а через декілька годин його не стало"

РОЗПОВІДЬ УЧНІВ ВІЙСЬКОВОГО ЛІЦЕЮ ПРО СВОЇХ ЗАГИБЛИХ БАТЬКІВ

"Я щороку відвідую могилу тата. Пишаюся тим, що він закінчив життя достойно. І саме тому він герой для мене. Орден за мужність, який йому вручали посмертно, отримала його друга дружина".

1 червня виповнюється 20 років з дня створення підрозділу Київського військового ліцею імені Івана Богуна (Навчально-оздоровчий комплекс у місті Боярка, розрахований на навчання та проживання 240 ліцеїстів – учнів 8-9 класів). Серед ліцеїстів є діти загиблих у зоні АТО і на Майдані військових. Ці хлопчики навчаються на пільговій основі, в деяких з них бажання стати військовими виникло після того, як не стало їхніх тат.

Мого батька звали Олександр Бойко. Після його загибелі я живу з мамою і старшим братом.

Тато працював в "Епіцентрі", хоча колись хотів бути професійним боксером, проте не зміг ним стати через травму. В 14-му році його призвали – і він пішов воювати. Спочатку потрапив у прикордонні війська. Я, хоч ще був і малий, відчував гордість за нього, бо в нас патріотична родина. В мене є старший брат – і батько вчив нас обох мужності. Завжди казав, що треба вміти себе захищати і не треба бути боягузами. А ще батько вчив мене різних прийомів, водив на бойові секції.

Про схід батько нічого не розповідав, навіть навпаки казав, що служить у безпечному місці і боїв у них немає. Вже після його смерті я дізнався, що він воював в Мар’їнці.

В 15-му році тато повернувся додому, пішов на іншу роботу, а через рік, навесні 16-го, він вирішив іти на контракт у 36 бригаду морської піхоти. Мені не хотілося, щоб він їхав на війну вдруге, бо я вже відчув, що таке жити рік без батька. Але тато прийняв рішення - і запевняв, що все буде гаразд. Морську піхоту він вибрав, бо любив море. А ще любив риболовлю та полювання. Поки був удома, брав мене з собою ловити рибу.

Спочатку тато був матросом, потім його призначили старшим матросом. Він служив у районі Маріуполя. Востаннє ми бачились в серпні 16 року, коли вдвох з мамою приїжджали до нього в Бердянськ. А загинув батько 9 листопада – в День мого Народження. Подзвонив зранку - поздоровив, а через декілька годин його не стало. Мені вже потім розповідали його друзі, що це сталося під Павлополем. Відгукувались про нього, як про гарного бійця. Тато був найстаршим серед своїх побратимів , – на той момент йому було 45, - і вони називали його Батя, прислухалися до порад. Я вважаю, що мій тато герой. Він отримав посмертно декілька нагород, одна з них – орден "За мужність".

Після його смерті, мені спочатку було дуже важко і боляче, але я багато спілкувався зі старшим братом і він мене вивів з важкого стану. Вже разом ми підтримали нашу маму. Вона тоді була волонтером і зараз теж допомагає військовим.

А ще татова загибель призвела до того, що я відчув сильну агресію до ворога і в мене посилилось бажання вчитись на військового. Думки про це закрадалися ще до трагедії - я чув про ліцей від свого троюрідного брата.

Я вчуся в молодшій роті. Всього в ліцеї їх дві, ще є старша. І мрію стати морським піхотинцем, як тато, тому після Київського ліцею піду вчитись в Одесу. Мені дуже хочеться відвоювати країну, щоб нарешті все закінчилось і більше нікого не вбивали.

Мій батько Олександр Бердес служив у 30 механізованій бригаді. Він був розвідником. У 2015 році тато воював під Дебальцевим, а 9 лютого ще з двома бійцями їхав до Логвинового на машині – і її підбили вороги. Батька взяли в полон і там розстріляли. Це були чеченці. Відео розстрілу вони виклали в інтернет. Я не бачив цієї зйомки, бо її вилучили наші есбеушники, але саме по цьому відео встановили, що тато загинув. Потім його тіло передали на наш бік.

Про те, що сталося, першою дізналася друга татова дружина, ми з мамою пізніше. Мої батьки були розлучені і в тата була інша родина - вони не підтримують зі мною стосунки.

Я народився в Жашкові, тато теж звідти родом, але, коли батьки розлучилися, ми переїхали з мамою під Київ. Зараз я живу з нею, вітчимом і сестрою. В мене гарна сім’я, вітчим дуже багато чого мені дав, проте і тато про мене дбав. Ми періодично з ним бачились, він завжди дарував якісь подарунки. Востаннє приїздив за місяць до його від’їзду в зону АТО. Батька призвали в 2014 році, влітку. Але про те, що він пішов воювати, я дізнався тільки після його смерті. На похорон приїхати не зміг - в мене були екзамени в ліцеї.

У Жашкові є пам’ятна дошка атовцям, портрет тата там теж є. А ще про нього є статті в інтернеті, а от розповісти, як він воював, немає кому - побратимів майже не залишилось, більшість загинула під Дебальцевим у 2015-му. Я щороку відвідую могилу тата. Пишаюсь тим, що він закінчив життя достойно. І саме тому він герой для мене. Орден "За мужність", який йому вручали посмертно, отримала його друга дружина.

В мене батьків ніс, очі, фігура, і характером я такий самий впертий, як і він. Мене дуже злить, що в батька забрали життя якісь чеченці. І тепер головне бажання – помститися російській окупаційній армії. А ще тим, хто зрадив Україну - це люди, які живуть зараз на Донбасі і які не чинили опору окупантам, коли все почалося.

Я вважаю, що наша армія спроможна гарно воювати. Навіть ми, ліцеїсти, показали на своєму прикладі, чого варті: минулого року я і Едік Полянський їздили в Польщу на змагання з військової підготовки. Ми представили Україну і зайняли 4 місце з 25. Змагалися з поляками, яким було від 25 років, а у нас від 13.

Взірець армії для мене – американська. Особливо їхні спецпідрозділи. Але я певен, що наша "Альфа" - теж потужний спецпідрозділ. Якщо мені вдасться колись туди потрапити – це було б дуже круто.

Зараз у мене найвище звання серед ліцеїстів - віце-сержант 4 роти, замкомзводу 4 взводу. Отримав я його, бо мій взвод перший по дисципліні і навчанню. Оскільки в мене немає командира, то командир зараз я. Моя мама мною дуже пишається, каже, що я гордість родини. А в майбутньому я хочу бути або зв’язківцем, або артилеристом. Мені подобається 120 гаубиця. Я взагалі цікавлюся усім озброєнням, яке виробляє Україна. Та і усім, що стосується армії. Наприклад, вже є новий указ про форму, який вступить у дію аж у листопаді, а я вже його вивчив наперед.

Я люблю спорт, ходжу тут на бальні танці, але основна моя мета – стати офіцером, бо в нас їх не вистачає, а потім хочеться розвиватися далі. А ще я готовий воювати, якщо доведеться. І в перемозі нашій я не сумніваюсь. Я люблю історію, багато її вивчав, брав участь в олімпіадах, - і розумію, що вона повторюється. Український народ тримати в покорі не так просто: це не змогли зробити поляки, турки, Німеччина і ніхто не зможе. Я став дуже патріотичним, засуджую тих, хто у важкі часи їде з країни, бо зараз тут дуже важко і я вважаю, що я їй потрібен і як військовий, і як громадянин.

До 7 лет мы жили вместе с папой, Олегом Лотоцким в Днепре, а потом родители развелись – и я жил с мамой, отчимом и сводной сестрой в Днепропетровской области. С тех пор связь с отцом практически оборвалась, хотя первое время он приезжал, дарил мне подарки.

Он погиб в 2016-ом, под Иловайском, при выходе из "зеленого коридора". Об этом я узнал где-то через три месяца после случившегося. Насколько я знаю, отец пошел по мобилизации, служил в 93-й бригаде. Был пулеметчиком. Его орден за мужество отдали мне, и я считаю, что он его заслужил. Мне бы теперь хотелось узнать про папу побольше, но я не знаю, как это сделать. Конечно, когда мне рассказали, что отца больше нет, я начал вспоминать, как мы с ним проводили вместе время. Помню, что он был добрый, спокойный. Хоть мы и не общались, я к нему отношусь как к герою, да и нет у меня другого отца.

В лицей я поступал как льготник, то есть сын погибшего, но сдал все экзамены. Мне нравится здесь, потому что в школе я вообще не учился, а тут стимул появился – я хочу пойти в военно-воздушные-войска, стать командиром инженерной бригады.

Мне нравится командовать, я и во взводе иногда за командира остаюсь, когда нужна замена. Самое главное - иметь громкий голос и всех перекричать, тогда тебя слушаются. Еще мне нравится по плацу ходить строевой, разбирать АК. Жду, когда начнем учиться стрелять. Уверен, что у меня получится. Ну и, конечно, хочется на самолете полетать.

В лицее нас ежедневно информируют, что происходит на фронте. К нам иногда приходят бойцы, которые воевали и делятся своими историями – мне больше всего запомнилось про плен. Один старший лейтенант нам рассказывал, как их заставляли на флаг Украины наступать, но если они не повиновались и переступали через флаг, то им по ногам стреляли. И ему тоже ноги прострелили. Запомнилось, как рассказывали, каково это убить человека. А наш офицер, товарищ старший лейтенант Власюк, нам про киборгов рассказывал, точнее про своего друга, который в ДАПе воевал. А еще мы фильм "Киборги" смотрели – классное кино. Все это страшно, но думаю, когда я выучусь, если война еще не закончится, я морально буду готов воевать.

Я син Героя України Леоніда Полянського. Мій тато загинув на Майдані 20 лютого 2014 року від пострілу в серце. Мені тоді було 11 років. Він прикрив собою свого товариша, який мені зараз в усьому допомагає – Андрія Павленка. Андрій тепер наче мій рідний дядько. Саме він мені якось розповів про військовий ліцей - і я загорівся бажанням учитись тут, бо одразу згадав про тата, він теж хотів захищати країну.

Я був на татовому похороні, і під час прощання, коли ми проходили повз залізницю, гудів потяг на його честь. Батько був залізничником. А ще я бачив відео, як убили мого тата. А потім мені було дуже важко. Я довго не виходив з дому, не знав як показатись друзям, що їм казати. Але згодом зрозумів, що мене всі підтримують, а тему загибелі батька намагаються не чіпати.

Я родом зі Жмеринки. Мама з татом давно розлучилися, вона зараз працює в Італії, я живу з бабусею і дідусем. Батько часто мене навідував. В останнє літо купив мені велосипед, яким я досі користуюся. А перед початком 2014 року подарував планшет. Ми дуже багато з ним спілкувалися. У мене день народження на День Незалежності, і ми бувало з ним їздили на різні заходи в цей день.

Що таке Майдан і за що загинув мій тато, я зрозумів згодом, коли підріс. І тепер я теж хочу бути таким, як він. Я добре запам’ятав, як ми якось сиділи в парку в Жмеринці і тато мені давав різні настанови на життя: і що я маю піклуватись про свою родину, і щоб я не заплямував своє ім’я. Тато був дуже добрим, не любив сварки, був проти скандалів, він завжди їх уникав. Батько завжди казав мені, що краще не виділятися в натовпі і бути хорошою людиною, ніж виділятися, але з поганого боку. На мене усі його слова завжди дуже діяли. А після його загибелі, всі ці відчуття, що я маю бути таким, як він казав, загострились – і з’явилась мрія стати успішним. Я хочу бути льотчиком – навчатись у харківському національному університеті повітряних сил імені Кожедуба. Мені розповідали що під час Другої світової війни мій прадід теж був льотчиком. А ще я хочу відкрити пам’ятник татові в Жмеринці. Хоча Андрій вже намагався це зробити, але міська рада чомусь не ухвалила його проект.

Якось я з’їздив до мами в Італію, вона пропонувала залишитись, але я не хочу туди переїжджати, хоч мені там і сподобалось. Я маю бути тут, де мої дідусь і бабуся, їм треба допомагати. Вони, до речі, дуже горді тим, що я вирішив стати військовим. І кажуть, що мій батько теж мною пишався б.

А ще я з ними і з другою бабусею, татовою мамою, ходив на суди у справі вбивства батька. Наступного року вже зможу ходити сам. Інколи я думаю: "Якщо ця людина, що вбила мого тата, розуміє, що вона зробила, то її весь цей час гризе совість. А якщо не розуміє, то сподіваюсь, що його посадять, якщо, звісно, він не дасть хабара і не втече за кордон". Але я б хотів з ним поговорити, спитати, чи є в нього діти і як би йому було, якби вбили когось з його близьких? А далі…далі не знаю…що б я з ним зробив, може, побив би. А, можливо, я притримав би свою злість і згадав, як учив мене тато, що попри все треба бути доброю людиною.

Текст і фото: Віка Ясинська,

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.