Їли собак, котів та одне одного: жахіття голодомору на Козятинщині
- Про голодомор ми знаємо зі шкільних підручників історії.
- Він торкнувся кожного українського села, яке на той час входило до СРСР.
- Щоб хоч якось вижити, людям доводилося їсти кору дерев, траву.
- Не рідкісними для козятинських сіл були випадки канібалізму.
- Розповідаємо, що призвело до масового мору голодом і що відбувалося на Козятинщині у ті роки.
Колись у селі Козятині був колгосп із типовою для радянських часів назвою «Здобуток жовтня». Сьогодні від нього залишилися самі руїни. А в роки голодомору селяни йшли сюди працювати, щоб хоч якось врятуватися від голодної смерті.
У Музеї голодомору зберігаються свідчення козятинчанки Надії Стецюк. Вона народилася вже у 1940 році, про події 1932–33 років їй розповіла мама — Василина Онофрійчук, яка мешкала в селі Козятині. Василина під час голодомору працювала у колгоспі «Здобуток жовтня» і, за переказами її дочки, тодішній голова доклав усіх зусиль, щоб селянам було хоча б трохи легше пережити голод.
«Хто звертався до нього за допомогою, коли ситуація була вже зовсім безнадійною, старався допомогти з харчами. Також влаштовував у колгоспі обіди для членів того ж колгоспу, а також найбідніших, немічних людей та дітей. А в часи розкуркулення навіть попереджував про дії влади, щодо так званих куркулів, звісно вночі і перед величезним страхом», — йдеться у спогадах Надії Стецюк.
Продовольча криза була ще в 29-му
Страшному голодомору 1932–33 років передувала низка подій, що трапилися задовго до масових смертей. У 1930 році почалася нова хвиля колективізації. Селян змушували вступати у колективні господарства. Найвідоміші з них — радгоспи та колгоспи. Були такі, що відмовлялися і продовжували обробляти свою землю самостійно. Їх називали одноосібниками.
Того ж 1930 року прийняли закон, відповідно до якого частину зібраного врожаю треба було віддавати державі. Норми хлібозаготівлі встановлювалися і для колгоспу, і для одноосібників. Це зерно, забране в селян, СРСР продавала за кордон.
Тим часом увесь світ потерпав від економічної кризи, що відома як Велика депресія. Внаслідок цього сільськогосподарська продукція значно впала в ціні. Аби заробити більше коштів на експорті товарів, керівництво СРСР вирішило збільшити норми хлібозаготівлі. Це була перша ластівка майбутнього мору голодом.
«У селі Миколаївці Козятинського району бідняки заявили на сході, що скоро всі здохнуть з голоду — ніде дістати хліба», — це цитата з огляду «Про хід хлібозаготівель по Вінницькій окрузі«. Документ датується 1929 роком. Це за три роки до того, як українці почнуть масово вмирати від голоду.
Бунт селян
Всі ми знаємо, що економіка в радянському союзі була плановою. І план треба було виконувати. Інакше жорстоко карали. Ті, хто не виконали план, отримували статус боржників. У селян-боржників відбирали харчі, це називалося натуральним штрафом. Дозвіл на це видала Рада народних комісарів СРСР у листопаді 1930 року. Невиконання плану сприймалося як «зрив хлібозаготівлі» і за це могли відправити на заслання чи заборонити користуватися землею.
Тим, хто план виконував, теж жилося не солодко. У колгоспах люди за свою працю отримували так звані трудодні. Але один трудодень не дорівнював робочому дню. Були праці різних категорій. Трудодень обчислювався в залежності від того, скільки праці якої категорії виконав колгоспник. До прикладу, якщо людина виконала денну норму найпростішої роботи, вона отримувала лише половину трудодня, за працю найважчої категорії — 4,5. При цьому плата за трудодні була мізерною. У колгоспі «Перемога» нашого села Тернівка трудодень коштував 40 копійок. І щоб заробити цих 40 копійок, доводилося пахати, як віл. Врахуйте ще той факт, що сім’ї на той час були багатодітними.
Примусова колективізація і мізерна плата у колгоспах призвели до того, що селяни почали бунтувати.
«У селі Вернигородок ще з вересня 1931 року з’явилася контрреволюційна повстанська група, до якої входять три куркулі, п’ять середняків і три бідняки. Від початку 1932 року контрреволюційне повстанське угрупування провело організаційну роботу з підготовки повстання проти радянської влади. Керівник організації, куркуль періодично проводить збори, під час яких інструктує своїх учасників про методи роботи, поповнення організації і т.д.», — йдеться у доповідній записці начальника Вінницького облвідділу ГПУ під грифом «Цілком таємно». Аналогічний супротив чинили селяни у Журбинцях.
Зауважимо, що поняття «куркуль» у подібних документах не варто сприймати як надмірно заможну людину. Адже тоді селянина могли визнати куркулем, навіть якщо вона мала невелику пасіку і хату із солом’яною стріхою. Такий випадок, до речі, був у Вінницькій області.
Доведені до безвиході люди крали в колгоспах солому, картоплю і полову, робили підпали, організовували масові виступи. Яскравий приклад — під Махнівкою в ніч з 7 на 8 квітня 1932 року підпалили сарай, де виробляли цеглу для колгоспу. Аналогічний підпал селяни влаштували через день. Ще один факт — у квітні 1932 року селяни побили сторожів Юзефо-Миколаївського цукрового заводу, який тоді був бурякорадгоспом, проникли всередину й намагалися викрасти посівну картоплю.
Крім того, люди масово почали виходити з колгоспів. У липні 1932 року у Вовчинці більше половини господарств, які входили до місцевого колгоспу (300 з 477) подали заяви про вихід.
Чорні дошки
Норми хлібозаготівель продовжували зростати і виявилися непідйомними для одноосібників і колгоспів.
«У Махнівському районі окреме керівництво, передовсім виконуючий обов’язки голови Райвиконкому, в розмовах між собою висловлюються про нереальність планів хлібозаготівлі, але через страх бути звинуваченими в опортунізмі, про це не сигналізують, а продовжують розробку плану», — йшлося у доповідній записці начальника ГПУ за 7 серпня 1932 року.
А вже у вересні директорам Махаринецького і Юзефо-Миколаївського бурякорадгоспів висловили догану за «недопустимо мляві темпи по хлібоздачі». Вони виконали норму всього лиш на 20–25 %.
Влада винайшла новий спосіб покарання «злісних боржників» — тих, хто не виконував норми, заносили на «чорну дошку». У такі села не постачали продукти харчування, призупиняли торгівлю, а селянам забороняли їхати торгувати деінде, колгосп очищали від «контрреволюційних елементів». Відтак у листопаді 32-го року одноосібників сіл Махнівка, Молотківці, Куманівка, а також колгосп «Вовчинецький» занесли на «чорну дошку».
Кількість жертв невідома
Це був лише початок. Справжнє пекло почалося у 1933 році. Через те, що у селян забирали всі харчі, вони почали пухнути з голоду і вмирати. Аби хоч якось вижити, їли м’ясо дохлих собак, котів та коней. Такі випадки фіксували у Журбинцях, Великій Радзивилівці (сучасне Велике), Білопіллі, Вівсяниках, Сошанську та Збаражі.
«На великих станціях області (Вінниця, Козятин, Жмеринка) почастішали випадки смертей на вокзалах, чого до цього часу не траплялося. До того ж варто врахувати спалах епідемії та обмеженість наших ресурсів у боротьбі з нею», — йдеться у листі секретаря Вінницького обкому КП(б)У секретарю ЦК КП(б) УС за 16 квітня 1933 року.
Згідно з документами Державного архіву Вінницької області, кількість населення області в її сучасних межах за роки голодомору скоротилася на 531 тисячу 25 осіб. Цифри по Козятинському району вражають — 1 351 померлих у 1932, 6 940 осіб у 1933. І це лише частина сучасної Козятинщини, адже у 30-их у межах сучасного Козятинського району було два — Козятинський і Махнівський. До того ж, це лише приблизні цифри. Точну кількість померлих встановити неможливо. Як доказ наводимо цитату з доповідної записки секретаря Козятинського райкому за 23 березня 1933 року:
«Ми не займаємося спеціальним обліком, скільки спухло, скільки померло. Відомості, наявні в ГПУ, теж не повні, вони охоплюють 25–30 % випадків».
У «Книзі пам’яті жертв голодомору» список осіб, що померли у Козятинському районі, налічує 36 з половиною сторінок. Є тут і дані, що стосуються частини сучасного Козятина, а саме список померлих, що мешкали у Талимонівці. Адже до 60-их років минулого століття Талимонівка, що на «тій стороні» була окремим населеним пунктом. Серед причин смерті часто зустрічається старість. Є у списку померлих і півторарічні, і навіть одномісячні діти. Деякі з них померли від хвороби, якщо вірити документам, деякі — з невідомих причин.
Спогади очевидців
На сьогодні людей, які пережили жахіття голодомору і можуть розказати про ті події, вкрай мало. Проте зберігаються спогади очевидців, які встигли записати. У фондах Музею голодомору є свідчення Марії Савчук, що народилася у Пустосі Козятинського району. Голодомор застав її у 10-річному віці. Причиною голоду вона називала владу, яка забирала врожай, зокрема Сталіна. Харчі неможливо було заховати, тому що шукали скрізь. Приходили партійці й комсомольці, по двоє, троє осіб. Відбирали лише продукти, худобу залишали. У селі люди почали масово вмирати з голоду влітку 1933-го. Їли акацію, жаб та навіть черепах. До лісу не ходили, бо боялися людоїдства і такі випадки були.
Пустоха — не єдине село Козятинщини, де люди їли інших, щоб вижити. Такі ж випадки були зареєстровані у Вівсяниках. Подробиці описувати не будемо.
«Були випадки, коли людина тільки спухла, ще жива, а її вже везуть на цвинтар, щоб лишній раз не їхати. Все одно скоро помре. Яму не засипали, сморід був на всеньке село», — йдеться у спогадах мешканця Вівсяників Антона Мельника, які ми знайшли у «Національній книзі пам’яті жертв голодомору».
Голод зачепив і Козятин. Хоча, як стверджує у своїй книзі «Наша історія» Зоя Вільчинська, у нас ситуація була не найгірша. Більшість населення працювала на залізниці, а залізничникам у той час видавали продовольчі картки, тож вони мали хоча б якісь харчі. У 1933 році, у розпал голодомору, у Козятині створили відділ робітничого постачання, більше відомий серед населення як ОРС. Він забезпечував залізничників товарами першої необхідності. Попри усе це, ситуація і в місті була важкою. Ось про що йдеться у доповідній записці секретаря Козятинського райкому:
«Вчителька Петрова відзначила: «Наші учні зовсім виснажені і їм часто на уроках стає зле через малокрів’я». Мова йде про учнів нашого училища.
Станом на квітень 1933 року «продтруднощами», як це називали чиновники у документах, були охоплені всі села Козятинського району.
Експозиція у Музеї
У Музеї історії міста постійно діє виставка, присвячена жертвам голодомору. В експозиції є книга пам’яті стенд зі світлинами людей, які пережили голод 1932–33 років, та їх спогади.
►Фото з архівів газети
Також тут речі, що символізують ту добу — кам’яні жорна та лом. Комнезамівці, які приходили забирати у людей харчі, ломом розбивали жорна, щоб селяни не мали на чому перетирати зерно в борошно.
Читайте також:
"Если что-нибудь тронете, душа долой и кишки на бок". Як розкуркулювали місцевого поміщика
Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.
