Пара з Непедівки Олександр та Лідія Харченки: «Посварились і тут же помирилися»

Лідія та Олександр Харченки 60 років живуть пліч-о-пліч і зараз старанно турбуються одне про одного

– Народилися ми обоє в багатодітних родинах, — каже Лідія Харченко. Я з 1936-го року, а чоловік із 1937-го. Наші батьки завжди берегли сімейні традиції і ми з чоловіком теж. У житті, як на широкій ниві, різне буває. Сваримося і тут же миримося. Чоловік мій не може довго сердитися. У нього спокійний характер. Я можу день і два не спілкуватися, затаївши образу, але потім обніму чоловіка і далі живемо, як жили.

Познайомилися Лідія та Олександр в Житомирській області. 

—  Я закінчила педагогічне училище, за спеціальністю вчитель хімії,  —  згадує, посміхаючись крізь зморшки Лідія Харченко. – Мене направили працювати у Житомирську область, звідки родом мій чоловік. Уявіть, я проводила уроки в класі, де було 37 учнів. І потрібно було кожному пояснити предмет.

Пан Олександр повернувся з армії. Проте зустрічати його було нікому. Батьки рано померли, залишився сиротою. Познайомився з Лідією і з першого погляду вподобав дівчину. 

 — Він потім поїхав навчатись у Львів і я там теж заочно навчалась. Ми бачилися під час сесії у Львові. Одного дня повернувся в село додому і запропонував одружитися. Проте нас відразу не хотіли розписувати. Мовляв, у будинку культури бланків немає. Потрібно в сільську раду їхати. Наступного дня, 2 травня, він знову приїхав до мене і каже: «Поїхали в сільську раду – розпишемося».

Весілля не гуляли

Ні білої сукні, ні музикантів, ні обручок. Молода пара розписалася в селі Білки.

 — Після того, як розписалися, ми поїхали до рідної сестри чоловіка. У неї на той час була своя родина, п'ятеро дітей. Дуже добре запам’яталося, як нас частували – це була картопля у мундирах, і редиска з городу. Зараз у цю пору рідко в кого можна побачити на городі свою редиску. Клімат змінюється і життя змінюється, — каже Лідія Харченко.

У подружжя довго не було дітей. У 1968 році вони переїхали в село Непедівку. Пані Лідія працювала у школі вчителем хімії. Рік займала посаду директора, а потім 14 років завучем школи. 

— Дав Бог нам щастя в родину – двох дітей, дочку і сина. Проте я не пам’ятаю, щоб ми з чоловіком в любові часто зізнавалися, але живемо дружно. Тримаємося одне за одного. Бувало, захворію, мій милий встане рано, нарве і наварить чаю з трав. Я його пити не хочу, але п’ю, бо він сам не дуже здоровий пішов, нарвав, наварив, аби допомогти мені. Проявив турботу, – розповідає пані Лідія. –  А як він захворіє чи кашляє, я теж роблю йому ліки. Беру ложку меду, ложку масла, ложку горілки і так все закипить і це потрібно випити. Старенький мій кривиться, але п’є, бо мусить. Щодня підтримуємо одне одного. Тішимося, що маємо вже п’ятеро онуків і маленьку правнучку.

Діамантове весілля літнє подружжя відзначало в родинному колі, приїхали діти, онуки. Молодим дають настанови, щоб вміли прощати одне одному, і після кожної суперечки швидко мирилися.

• Діамантове весілля. 60 років разом – в горі і радості
• Історія кохання: «Ми не вміли сердитись»
   

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.