«Він перед носом ворога перебрався через Дніпро та назад не повернувся»

• Пам’ять. Він любив життя, ніколи не гарячкував, був надійним. Коли пішов ставати на облік після строкової служби, зустрів свою однокласницю, з якою пов’язав своє подальше життя. У ніч на 9 липня 2024 року Володимир Волинець, виконуючи з групою особливого призначення бойове завдання, загинув. Сьомого липня 2025 року в пам’ять про нього на фасаді управління поліції славному воїну відкрили меморіальну дошку.

Ще до відкриття мітингу біля управління поліції вишикувались дві почесних варти. Одна була створена поліцейськими, а та, що біля меморіальної дошки, нацгвардійцями. Дружина нашого земляка — залізничника, поліцейського, волонтера, безстрашного воїна і просто чудової людини Ірина, дивлячись на дві почесних варти, про себе сказала: «А де ж люди?». І з кожною хвилиною людей біля меморіальної плити Героя більшало. Адже у «Іванича», таким був позивний Володимира, було багато близьких, колег по роботі, друзів. Прийшли підтримати дружину Героя і її близькі.

Відкрила мітинг Дар’я Мінаєва і почався він з Гімну України та глибокої вдячності Володимиру і всім Героям, які віддали за нашу свободу та незалежність України свої життя. Почесне право відкрити меморіальну дошку було надано дружині Ірині, сину Сергію та внуку Івану. Наймолодший, сидячи у тата на руках, зняв з мармурової плити з портретом любого дідуся прапор і передав його бабусі Ірині. А вона, пригорнувши стяг до грудей, склала його.

До освячення меморіальної дошки були запрошені військовий капелан Олександр, настоятель храму святого пророка Іллі митрофорний протоієрей Роман Масира, настоятель храму Покрови пресвятої Богородиці митрофорний протоієрей Василь Влізло та настоятель Свято-Покровського храму села Сестринівки митрофорний протоієрей Іван Дуник.

Після освячення пам’ятного знаку ведуча запросила до меморіальної дошки Героя всіх присутніх покласти квіти. Після покладання квітів Дар’я Мінаєва стала розповідати біографію Героя.

Володимир Іванович народився 4 жовтня 1969 року в Козятині. З перших років було видно, що зростає справжній чоловік. Щирий, допитливий, працьовитий та з відкритим серцем. Подальше його життя було прикладом мужності, працьовитості та відданості. Він навчався у Козятинській загальноосвітній школі № 3, де був дуже активним і завжди брав участь у житті школи. У 1989 році Володимир був призваний на строкову військову службу. І саме там Володимир Іванович вперше по справжньому проявив себе, як захисник держави. У 19 років, під час служби, він виявив двох диверсантів, які під виглядом військових журналістів проникли у їх військову частину. Проявивши справжній героїзм, Володимир самостійно затримав диверсантів, за що отримав подяки та звання старшого сержанта. Про цей випадок було написано у армійській газеті.

Після служби пішов у військкомат, щоб стати на облік і саме там доля звела його з однокласницею Іриною. Після тієї випадкової зустрічі вже не міг уявити свого життя без неї. Через 7 місяців вони одружилися і створили міцну родину, в якій народився син Сергій.

Володимир Іванович був не лише турботливим чоловіком та батьком, але й справжнім господарем, який умів усе зробити власноруч, любив працювати на землі та створювати затишок у домі. Володимир Іванович працював у локомотивному депо помічником машиніста. Згодом працював на станції Козятин 1. Потім вирішив служити державі та людям, пішов служити в міліцію У 1996 році він став працівником органів внутрішніх справ, де працював до 2008-го року. Вийшовши на пенсію за вислугою років, не полишав активного життя. Працював в охоронній службі міста Києва, в ПМК, а згодом начальником служби внутрішньої безпеки в Українській технологічній компанії. На кожному місці роботи його поважали і цінували за його справедливість, рідкісну витримку та щире серце. А ще за те, що завжди був першим, коли приходив на допомогу до тих, хто її потребував.

Найбільшою його гордістю була родина — дружина, син, невістка та внук. Де б він не був, завжди приносив дружині квіти.

З початком повномасштабного вторгнення Володимир Іванович, без жодних вагань, сказав: «Я ховатися не буду. Потрібно буде — піду. Хто, як не я?». 9 лютого 2024 року його було призвано до лав Національної гвардії України, де він, будучи старшим сержантом, командиром 1-го відділення 3-го взводу оперативного призначення 2-ї роти, пройшов навчання в Україні та Великій Британії. Побратими поважали його за рішучість та відповідальність.

На жаль, 9 липня 2024 року старший сержант Волинець Володимир Іванович під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Пойма Херсонського району Херсонської області загинув. За мужність, віддану службу та героїчну участь в обороні нашої держави він посмертно нагороджений відзнакою Президента України — медаллю «За оборону України» та орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Від мікрофона слово мали секретар Козятинської міської ради Ірина Репало, заступник начальника відділення поліції майор Євген Трайдакало та начальник служби соціального супроводу в/ч 3008 Тарас Рачук. Всі вони висловили співчуття родині та згадали, якою доброю людиною Володимир Волинець був при житті.

Ірина Репало сказала, що Володимир Іванович Волинець був «золотим» чоловіком, який жив чесно, працював сумлінно, був опорою для своєї родини та для тих, хто був поруч з ним. Він назавжди залишиться в наших серцях.

Євгену Трайдакало довелось служити разом з Володимиром Волинцем. 

— Стиль роботи Володимира Волинця став для мене, починаючого міліціонера, фундаментом в моїй подальшій службі. А сам він став для мене кумиром. Він виховав не одне покоління міліції й поліції. За час його роботи в поліції не було таких злочинців, які б не боялися його або його не поважали. Є багато наших працівників, які завдяки йому стали чесними і людяними працівниками. Коли почалося повномасштабне російське вторгнення, він працював у УТК, і там вони робили бронежилети. Він постійно нам телефонував і ми їздили їх випробовувати. Це була легендарна людина, а ми завжди брали з нього приклад і не кожна людина може віддати своє життя за Батьківщину. Він назавжди залишиться у наших серцях.

Побратим Рачук розповів про останній подвиг Володимира. Як він при запуску ворожих дронів переправився на інший бік річки Дніпро. 

— Нашою метою є пам’ять про Володимира тут, а й увіковічнення його. Ми створили сторінку з спеціальним піар кодом. Ми її розмістимо тут на дошці, а кожен бажаючий може прочитати про життя Володимира.

Ведуча мітингу пам’яті доповнила: Ім’я Володимира викарбувано на камені, більший його слід у наших серцях. Завершився мітинг пам’яті за Володимиром і всіх небесних янголів хвилиною мовчання.

Від друзів славного воїна стало відомо, що Володимир у вільний від роботи час брав участь у розробках будівництва блокпостів.