Володимир Комар має спогадів на кілька томів

Володимир Комар незабаром розміняє десятий десяток. Про життя є що розповісти. Не забув нічого. Пам’ятає навіть подробиці. Каже: “Мої спогади не помістяться в кілька томів”.
Любить читати “RIA-Козятин”. Це вже зараз Володимир Федорович ходить з допомогою милиць. Скроні побілила сивина та життєва цілеспрямованість і серйозність нікуди не поділись. Його доглядає старший син Валентин. Навідуються внуки. З дружиною Світланою вони прожили в щасливому шлюбі більше півстоліття. Нажили діточок. Не сварилися: “В нас не було такого, щоб матюка загнути. Боже збав”, — з посмішкою пригадує Володимир Федорович.
В далекій молодості чоловік був надзвичайно активним, встигав скрізь. Працював кочегаром на залізниці. Трудився стрілочником, був кондуктором, “гнув спину” у рефрижераторному депо… А ще мав і має художній талант. Був час, коли Володимир Федорович навчався в Київському промислово-технічному училищі. Хотів отримати освіту художника, але на це не вистачило ні сили, ні грошей. Особливо було важко після війни. 
Та це не стало на заваді молодому таланту. Він малював сам...
Війна не пройшла повз Володимира Комара. Воював на фронті у складі 15-тої Червонопрапорної Харківської стрілкової девізії третього батальйону сьомої роти. Пройшов Польщу і Німеччину. Після важкого поранення міг залишитися без руки. Але все загоїлося…

Спогади про війну
Володимир Федорович Комар народився у Козятині 23 серпня 1925 року. На жаль, батька він не пам’ятає, так як той загинув у 1927 році. Тож вихованням займалася мати, яка працювала на станції Козятин. 
Навчався пан Володимир у другій школи. Тоді вона ще називалась 27.  У 1940 році пішов до ЖУ № 2 (залізничне училище). Здобув професію помічника паровозного машиніста.
— Майстром був у мене Лев Гриневецький, а директором училища Озерський, — розповідає Володимир Комар. — В той час воно знаходилося біля залізничного переходу, там де сьогодні “круг”. У червні 41 року нас почали евакуйовувати спершу до Красного Лиману, а потім до міста Картали, що на Уралі. Я зі своїми одногрупниками допомагав складати та переносити речі. Німецькі літаки вже декілька днів літали над Козятином. Вони декілька разів стріляли. Мене і ще одинадцять чоловік послали в Уманський парк. Ми туди так і не доїхали. Дістались до Черкас, а там були підірвані мости…
За словами Володимира Комара, по дорозі їх підібрали солдати до Білої Церкви. Там хлопці сіли на відновлювальний потяг і доїхали до Фастова, а  звідти вони йшли пішки дві доби. Коли повернулися до Козятина, наступного ранку увірвалися німці. У місті творився хаос. Військові почали ходити по дворах із перекладачем і збирали всіх людей на робочі місця. Так як Володимир Федорович був студентом, його взяли різноробочим... 
Як розповів газеті “RIA-Козятин” ветеран, в переддень звільнення нашого міста між людьми ходили про це чутки. Німці були перелякані.
— Вони підготували два вагони із вибухівкою, щоб підірвати залізничний вузол, — пригадує Володимир Федорович. — А наші танкісти зі сторони Сестринівки наступали і як двинули по тих вагонах, то так бахнуло! 
Також колишній військовий розповів, що ніколи не забуде, як його поранило на службі за кордоном в ході війни. Тоді лікарі хотіли ампутувати верхню кінцівку, але йшло на життя. Згодом він підлікувався і відправився далі на фронт... 
Його позитивність — приклад для інших
У день нового 46-ого року Володимир Комар приїхав до рідного Козятина. Він не повірив очам — місто було у розрусі. Розбите та нещасне... 
Влаштувався на залізницю. Через рік одружився. Життя завирувало по-новому, по-сімейному. 
— В 48-ому народився старший син Валентин, — говорить пан Комар. — А у 51-му —  молодший Георгій. Зараз він проживає в Торонто. Тішуся внуками. Вони надають мені сили і допомагають жити далі. Валентин поряд зі мною. Підтримує та доглядає.
В оселі Володимира Комара комфортно, не зважаючи на те, що господарюють чоловіки. Тут чистенько та прибрано. Стіни квартири прикрашені картинами та фотосвітлинами. Особливо вражає одне — полотно пана Володимира. Де зображені гарні дівчата. Багато зі своїх робіт художник подарував рідним.
З таких людей потрібно брати приклад. Вони надзвичайно енергійні, позитивні та впевнені у собі. Тож ми бажаємо пану Володимиру нескінченної кількості енергії та море приємних емоцій.

Ірина ШЕВЧУК

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.