Уродженець Козятина Юрій Янковський про перші кроки становлення всесвітньої мережі інтернет в Україні

Анастасія Квітка

Юрій Янковський народився в Козятині у 1958 році. Мама — викладач української мови. Батько був керівником будівельної організації на залізниці. Закінчив математичний клас середньої школи №12 у Конотопі на Сумщині, а потім - Київський політехнічний інститут
Українець Юрій Янковський наразі живе у США, але на початку 90-х був серед піонерів українського інтернету.

Публікацію про нашого земляка на своїй сторінці поширила група Музей історії міста Козятина

Пропонуємо прочитати її і вам

Відео дня

У інтерв'ю Gazeta.ua козятинчанин Юрій Янковський розповів про те, як у нас починалася світова мережа.

– Для того, щоб розуміти різницю у розвитку всесвітньої мережі між нами і Заходом, треба згадати, як це в США відбувалося. Там усе почалося з військового проекту 1985-го, але масового поширення він почав набирати, коли до нього підключилися університети. Держава підтримувала проект, особливо не втручаючись у творчий процес.

Моя улюблена американська футболка з 90-х років: «Information superhighway. Construction Worker». Що значить: «Інформація – це суперхайвей. Це конструктор».

Десь із 1993 року держава припинила пряме фінансування, але сприяла розвитку комерційного інтернету. До цього він фінансувався з Національного наукового фонду.

У Радянському Союзі та Україні інтернет розвивався виключно на комерційній основі. Це був світоглядний прорив. У країні, де контролювалося все і вся, раптом якісь люди за власною ініціативою створюють цілу мережу обміну інформацією.

Ще в 1982-му ми зробили гіпертекстовий редактор як прообраз веб. Там навіть лінки були. Це були елементи інтернету. Але цілісного підходу до нього ми не мали. Вперше ми з комплексним підходом стикнулися в Москві. Там є Інститут атомної енергетики імені Курчатова. Команда тамтешніх інженерів об`єдналася в кооператив «Демос». Мій приятель Дмитро Володін, співробітник «Демосу», випадково познайомився з адміністратором одного з фінських університетів. І вони через нього відкрили акаунт у Гельсінкі й почали працювати в Інтернеті. Зв'язок здійснювався через телефонні лінії. Вони отримали величезний рахунок за телефон і вирішили, що потрібно або закриватися, або обирати комерційний шлях. Обрали комерцію: відкрили фірму Relcom. І почали підключати до інтернету фірми.

Я в той час працював у фірмі «Технософт», яка тісно була пов'язана з Інститутом кібернетики. Ми підписали договір з москвичами на підключення до інтернету. Повернулися до Києва і почали розбиратися, що ж це таке. На це пішло три місяці. Підключилися ми до Relcom-Демосу 19 грудня 1990-го. Цю дату можна вважати днем народження інтернету в Україні.

Засновник Інтренету в Україні Юрій Янковський (фото 1990 року)

– Хто ж був першим клієнтом?

– Ми їхали якось у купе з паном Раєнком, він був начальником відділу в Інституті кібернетики. Вони розробляли програмне забезпечення для шведської компанії. У них зв'язок із замовником був дуже складний. Я йому розповів, що можу забезпечити дуже швидкий обмін інформацією. Він не повірив. Наступного дня прийшов, переконався особисто і став нашим першим клієнтом.

– Скільки це коштувало в той час?

– 20 тисяч рублів на рік. Щоб був зрозумілий масштаб: я мав зарплату 400 рублів – десь у 2,5 рази вище середньої. На інтернет могли підписатися тільки установи. Пересічні громадяни дозволити собі такого не могли.

– Яким чином займалися маркетингом?

– У мене був листочок, на якому було намальовано земну кулю, дроти, які її обплітали, розповідалося, що таке інет, і як він працює. У нас не було реклами в пресі чи на телебаченні. Ми їздили на конференції і вибирали компанії, яким би це було цікаво. Ну, скажімо, «Хімволокно» або машинобудівний завод. Пояснювали їм: ось це пошта, а тут новини можна почитати, можна поставити інформацію про себе. Коли народ включався, то охоче починали платити гроші. До кінця 1991 року в нас була сотня клієнтів.

– На початку 90-х уже не було тотального контролю, але й повної свободи теж ще не існувало. Як же влада дозволила таку річ?

– Коли трапився переворот ДКНС у Москві, всі канали були перекриті. Окрім інтернету. КДБ просто не знав, що така мережа існує. Москвич Дмитро Володін розповідав, що під час ГКЧП вони розробляли плани переведення інтернету в підпільний режим зв'язку, для цього комп'ютери розносили по домівках. Але інтернет працював, і преса у Ленінграді виходила з позначкою, що інформація отримана по мережі Relcom.

Якось я перетнувся з канадцем у Києві. Запропонував зробити базу даних українських підприємств. Якщо хтось захоче вийти з комерційними пропозиціями, то можна цією базою користуватися. Ми домовилися зустрітися. Але на завтра до мене прийшла людина з першого відділу - були такі підрозділи в установах і на підприємствах, що стежили за тим, щоб шпигуни не вивідали державну таємницю. Ми зрозуміли, що наші телефони поставили на прослушку.

«Перехоплення» інтернету державою і великим бізнесом у Росії почалося десь у 93-94-му, а в Україні ще років через чотири-п'ять.

– Як опинилися в США?

– На початку 1992-го у нас з'явилася можливість отримати контракт на розробку програмного забезпечення в США. Невеликою групою поїхали до Вірджинії, маючи намір повернутися через декілька місяців. Бізнес не пішов, але мені було цікаво спробувати себе в іншій країні. На початку 1993-го випадково, в районі Великих водоспадів, перетнувся з колишнім москвичем Вадимом Антоновим, з якого, власне, і почався інтернет в СРСР. У 1990-х не було ні «ua», ні «ru». Вадим влаштував мені інтерв`ю з босом у компанії «Sprint», який на листочку паперу зобразив світовий інтернет. Англійської я тоді не знав. Але їм потрібні були інженери, і вони заплющили очі на це. Так я опинився в команді, яка будувала першу комерційну транспортну мережу інтернет.

Одна й та сама інженерна група до кінця 1990-х встигла побудувати 15% глобального інтернету. Потім почався спад. Компанії ставали банкрутами. Зараз, схоже, знову підйом.