Сорок хвилин на нашому вокзалі

• Репортаж. Цілодобово не вщухає на залізничних коліях нашого міста перестук коліс. І це не дивно, адже Козятин — місто
• залізничне. Наш вокзал ще не так давно був одним із кращих вокзалів колишньої радянської рейкової мережі. Яким він є тепер,
• ми запитали транзитних пасажирів та перехожих

Пан Андрій народився в нашому місті, а зараз проживає у Вінниці. Чоловік розповідає, що у нього в молоді роки сон був тривалим і міцним. Пам’ятає, як у студентські роки завжди поспішав на електричку і боявся, що не встигне, поки з вулиці Винниченка піднімався на міст. 

— Легше на душі ставало, коли, спускаючись з мосту, бачив на освітлювальній вишці годинник. До відправлення електрички ще 5 хвилин, а це означало, що я встигаю, — розповідає пан Андрій. — На тій же вишці висів гучномовець. Як бальзам на душу, хоч було то дуже рідко, повідомлення диктора по вокзалу, що моя електричка запізнюється на декілька хвилин. Гучномовець і годинник для мене були великою допомогою, тоді я знав, що треба пришвидшитися чи заспокоїтись і йти спокійно. Зараз ні годинника, ні гучномовця на вишці вже немає. Годинника ніби зняли на ремонт, а що сталося з гучномовцем, не буду нічого казати, тому що не знаю. Знаю, що й тепер є молоді хлопці, які так само спішать на електричку, як колись я на неї поспішав. Зараз без годинника на вишці можна обійтися, а от гучномовець, що на мосту було все чутно, то й тепер велика сила, — сказав чоловік.

Пані Жанна — корінна козятинчанка і жінка поважного віку. Вокзал знає дуже добре, адже через вокзал 32 роки ходила на роботу. Бачила всього і ніяк не може знайти логіки в тому, що тепер про прибуття потяга оголошують, що нумерація вагонів із східної чи західної сторони вокзалу. 

— Я часто зустрічаю дочок у гості чи їх проводжаю додому. Знаю, де сонце сходить і де воно заходить, а де в потязі потрібний мені вагон, второпати не можу. Раніше диктор об’являла, що нумерація з голови чи з хвоста поїзда. Ніби було зручно і всім зрозуміло. Сьогодні зустрічаю внучку, а її вагон зі східної сторони вокзалу спареного потяга. У чиїх розумних мізках голова і хвіст потяга не прижилися? Можливо хвіст, голова не дуже вдалі вислови, але наскільки вони були зручними для орієнтації пасажирів.

Пан Микола працював на нашому вокзалі. Згадує, що на пероні Київської платформи був неперервний потік людей. Дуже рідко можна було помітити підлітка, що їхав між людьми на велосипеді. Таких працівники лінійного відділу зупиняли, викручували в колесах золотніки і віддавали. Так вчили дітей, щоб вони не їздили велосипедом по перону. 

— Ви подивіться, що зараз робиться. Зупиняється поїзд, виходять пасажири, а між ними їздять велосипедами молодиці. Продавати пасажирам воду, пиво, пиріжки, фрукти і овочі, то одно, а їздити велосипедом пероном, то вже нікуди не годиться, — каже пан Микола.

Пан Дмитро не задоволений, що на вокзалі немає стоянки для велосипеда. Він свого залізного коня примкнув біля колишнього будинку культури залізничників. Ми йому пояснили, що стоянок для велосипедів на пероні дійсно немає, зате вони є з обох сторін, як виходити на Київську і Шепетівську платформи. 

— А я тільки на пероні шукав, —  зізнався пан Дмитро.

Гарні слова про наш вокзал сказала пані Марія.

— Козятинський залізничний вокзал належить до числа пам’яток архітектури другої половини ХІХ століття. Зараз складні часи для всієї України. Вокзал у нашому місті був, є і буде. Він є перлиною і візитною карткою міста залізничників. Для чогось у 1989 році ми закладали на нашому вокзалі капсулу на 100 років для наступних поколінь…  

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.