«Проїхали 22 блокпости». Козятинчанка розповіла, як вибиралася з окупованої Херсонщини
- Людмилу Корнійчук багато сигнальців пам’ятають ще маленькою. Потім сім’я Михайла Корнійчука переїхала у Горностаївку, що за 60 кілометрів від Каховського водосховища.
- Наша героїня виросла і має майже дорослих дітей. Тільки не ждано не гадано прийшли окупанти і життя Людмили докорінно змінилося.
- Наша розповідь про дні окупації в Горностаївці, гуманітарний евакуаційний коридор та життя Людмили у вільній від орків Україні
З самого початку повномасштабного вторгнення мешканці Горностаївки перебували в інформаційній ізоляції – окупанти глушили зв'язок та місцевих інтернет-провайдерів.
— Спочатку руській мір зайшов у Херсон і Каховку. До нас орки прийшли дещо пізніше, — розповідає пані Людмила. — Пам’ятаю, скільки заїхало камазів і їхньою техніки. Але техніку вивели, а солдатів з автоматами залишили. Після того, як ці асвабадітелі зайшли у Горностаївку, у нас піднялися ціни на продукти харчування і не стало в аптеках медикаментів. Майже місяць ми ділилися медикаментами між родинами. Доходило до того, що діабетикам стали колоти прострочений інсулін. Окупанти час не гаяли, стали серед місцевого населення шукати активістів.
Вони хотіли провести в Херсоні «референдум» за ХНР. Проте через постійні мітинги херсонців, які заявляли, що Херсон — це Україна, відмовились від такої ідеї і стали викрадати місцевих активістів, політиків, громадських діячів. Стали чіплятися 18-річного сина Людмили і її тата.
— Пам’ятаю, як сьогодні. Ми в сімейному колі 15 квітня приймаємо рішення, що треба їхати до татової сестри, а моєї тітки в Сигнал. Ми четверо зібралися в дорогу. Як не просили їхати маму з нами, сказала, що комусь потрібно залишатися в Горностаївці. — згадує жінка.
Гуманітарний коридор не був погодженим з окупаційною владою. Такі евакуаційні колони організовували волонтери, де кожен цивільний українець їхав в не окуповану Україну на свій страх і ризик.
— Наша колона автобусів розтягнулася на чотири кілометри. Від Горностаївки до Херсона було 12 ворожих блокпостів. На кожному могли принизити словесно чи вдатися до фізичного насилля типу роздягнути. Так росіяни намагалися виявити в автобусах АТОвців, волонтерів, активістів, — каже пані Людмила.
Поки їхали до Херсона з нашою співрозмовницею сталося два недобрих випадки. Колона іноді йшла поганою дорогою. На одній такій ділянці закачало двох дівчаток-підлітків і вони почали рвати.
— Коли автобус зупинився, ми вивели дівчат на свіже повітря, а за мить наша колона рушила. Водій бачив, що ми стоїмо. Закрив двері і поїхав. Вже потім стало відомо, що в такій поїздці ніхто нікого не чекає і ніхто нікому нічого не гарантує, — каже жінка. — Я з дівчатами, яким стало трохи краще, стали бігти за автобусом. Бігли за ним хвилин 10, а коли колона зупинилася, зайшли в автобус.
Другий прикрий випадок стався, коли їхали через населений пункт Снігурівка. Там наші автобуси, не зважаючи на те, що кожному було написано великими буквами «Діти», потрапили під обстріл.
— Я не знаю, якою зброєю стріляли росіяни, бачила тільки, що верхівки високих дерев перетворилися на тирсу. Наш водій заїхав між будинки і це врятувало усім, хто був в автобусі, життя. Після артобстрілу ми поїхали далі, а попереду були розстріляні автівки, в яких люди сиділи в салоні і не подавали ознак життя. Через декілька годин ми доїхали до Херсону
Від Херсону до Миколаєва колону ще перевіряли на 10-ти блокпостах. На одному з них пасажири автобуса почули чисту українську мову. Жінки настільки зраділи, що хотіли виходити з автобуса і цілувати воїнів ЗСУ. Та коли водій зловив момент, що за ним не слідкують, похитав головою і всі зрозуміли, що це росіяни, переодягнені у форму ЗСУ. Так вони робили, щоб виявляти патріотів України. Потім їхні солдати самі спалилися на провокаційних питаннях.
— В Миколаєві нас вже дійсно зустріли наші воїни, — каже наша героїня Людмила — Ми не знали, як правильно діяти. Хотілося їх розцілувати, але чи не суперечить це їхньому уставу? Ми не знали, чи плачемо від радості, що живі осталися, чи плачемо від того, що своїх зустріли.
З Миколаєва вже можна було їхати до Вінниці.
— Коли приїхали до тітки у Сигнал, у неї таких переселенців, як ми з татом, була повна хата. День побути в компанії родичів — то одне, а жити утискаючи в чомусь тих, хто переїхав раніше — інше.
Людмила не захотіла заважати людям і поїхала з сином та донькою до Польщі.
— Дорога до Польщі далася нам в знаки. Я сильно захворіла, — згадує наша землячка. — Повернулася в Козятин і там мені доля дала лікаря від Бога Людмилу Ружанську. Вона разом з іншим лікарем Тетяною Хоміцькою встановили діагноз і як кажуть поставили хворого на ноги. Притулок нам дав настоятель храму католиків ксьондз Валерій.
Коли орки відступили від столиці, багато родичів Людмили, що жили в її тітки, повернулися до своїх будинків. Тож вона з татом перебралися до тітки.
— Так і живу майже два місяці у Козятинській родині. На роботу ще не влаштувалася тому що її просто немає.
В Сигналі тата Людмили і її маленьку пам’ятають, тому запропонували їй влитися в колектив співочого ансамблю «Берегиня». Людмила відмовилася співати, але залюбки плела дідухи
Читайте також:
«Дружина знала, що приїду, а для дітей це був сюрприз»
«Невгамовний» голова ОСББ: «Заспокоюся, коли замінимо вікна і збудуємо комини»
Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.
