Петро Полицяк До останнього свого подиху боронив ДАП

...Бійців 80-ї аеромобільної бригади зимою кинули обороняти аеропорт. Петро Полицяк був замкомандира взводу з позивним «Чорний». Про своє життя на війні рідним, особливо мамі, практично не розказував. Шкодував, не хотів, щоб передчасно сивина посріблила їй коси. У щоденних телефонних розмовах твердив: «Усе добре, у мене все нормально».

Тим часом бійці не завжди мали воду і їжу. Відривали від форми ґудзики і клали під язик, щоб не «смоктало» у шлунку. Спальників не було. Сидіти доводилося на холодному бетоні. Підкладали звичайні мішки. Коли один вставав, інший одразу сідав на «тепле» місце, – щоб не схололо. Вони не жалілися. Просто хотіли жити.

– Питав, може, щось треба, з волонтерами передамо. А він мені: «Нічого не треба, тату. У мене все є. Хіба що якогось бетеера чи танка», – гірко всміхаючись, каже батько. – Хлопці його, коли приїжджали, то казали, що такого, як ваш Петька, ще треба пошукати. Завжди веселий і надійний. Міг під кулями пройти і живим вернутися. Фартовий був.

– За товаришів стояв горою. Друг його, Сашко, розказував, що коли обстріли були, то Петька на нього падав, прикривав. Казав: «Тобі жити треба, у тебе ж двоє діток, а третє в дорозі». Отакий був мій Петька, – з болем і одночасно гордістю у голосі каже мама.

«Пам’ятаю, як ми з ним півтора кілометра несли на ношах пораненого товариша Ігоря Римаря, – написав боєць у соцмережі. – Його потрібно було терміново евакуювати і доставити до лікарні. Але бойовики не давали добро на використання нашого транспорту. Так нам двом довелося у 30-градусний мороз нести його з терміналу на дорогу, де стояли бойовики. Один з них, під позивним «Шаман», дав слово офіцера, що доставить пораненого до медиків. Ми були без зброї і під прицілами, але Петро не злякався, хоча нас могли захопити в полон або вбити. Коли поверталися, то вони стріляли вгору, щоб полякати», — розповідає товариш Петра Іван. — «Шаман» оцінив сміливість рівненського хлопця і пригостив цигарками. Але Петро не курив. Тоді той дав йому шоколадку".

В останні дні захисників аеропорту труїли газом. Обличчя пекло вогнем. Дихати ставало неможливо. А Петро, прикладаючи до обличчя мокру серветку, просив товаришів триматися. Вони чекали, що їм дадуть наказ вийти з аеропорту, адже, крім розвалин, там уже нічого не залишилося. Остання розмова була з батьком 20 січня.

– Він сказав, що тримається, але скільки ще так зможе – не знає. Останні його слова: «Можна було би ще щось сказати, але того вам краще не знати. Якщо що – то подзвоню». Так більше і не подзвонив. А потім по телевізору показали підірваний аеропорт. Я думав, що лопну. Вибіг з хати… – опустивши голову, перериває спогад тато хлопця...

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.