Пам’яті Олександри Грушко, колишньої бранки «Освенциму»

• Зовсім нещодавно вона святкувала свій столітній ювілей, а днями Міська рада ветеранів повідомила сумну звістку — не стало Олександри Грушко.
• Вона була однією з небагатьох в Україні, хто міг розповісти про жахіття нацистського табору смерті «Освенцим».
• Туди козятинчанка потрапила ще зовсім юною — їй тоді було неповних 18 років.
• Два з половиною роки Олександра Грушко провела у таборі як політична бранка. Там вона бачила і голод, і холод, двічі хворіла на тиф

До нашої землячки часто навідувалися журналісти, не лише українські, а й з-за кордону. Про неї писали статті, знімали фільми, телепередачі. Писали і ми. Ми бачилися з Олександрою Грушко у грудні минулого року. Напросилися до неї на інтерв’ю. Вже тоді їй було доволі важко пересуватися, вона користувалася ходулями. «Маестро, музику», — пожартувала вона, підвівшись з-за столу і взявшись за ходулі. Хоч відтоді, як вона вийшла з-за межі табору смерті «Освенцим», минуло багато років, усе, що відбувалося там, вона пам’ятала до найменших дрібниць, наче сталося це вчора.

— Рано їсти нічого не дають, мокрі, обмерзлі йдемо на роботу, а потім в 12 годин привозять на поле киблі з бруквою вареною, заправленою якоюсь тирсою. Порцію дали, у кожного мисочка висить на шиї і ложка, а ввечері невеличкий шматочок хліба, такого як камінчик, але ти і тому радий. А робили тяжко. Заставляли все: дорогу чистити, стелити. У таборі не було дороги, а складали шосе камінне. Були у нас такі лори залізні, накидаємо на ці лори каміння, потім веземо, а сонце пече, води немає, ми голодні, підвозимо, вивантажуємо і назад, а нам німці кажуть: «Швидше працюйте». Дуже вмирали люди, — розповідала тоді Олександра Грушко.

До «Освенцима» козятинчанка потрапила з Дніпра. Німецький поліцай перестрів її та ще одну дівчину. В руках вони тримали радянські агітлистівки. Це і стало приводом до ув’язнення. За декілька днів її разом із іншими молодими бранцями відправили на Майданек, потім у Явожно, а вже звідти до «Освенцима».

Там вона спочатку працювала в полі, потім доглядала дітей. Згодом Олександру послали в інфекційне відділення, де вона опікувалася хворими на тиф. Коли радянські війська прийшли в «Освенцим», бранці плакали від радості, — розповідала нам Олександра Грушко.

Після звільнення з табору наша землячка певний час прожила за кордоном, вийшла заміж за військового. Згодом жінка приїхала до рідного міста, стала опікуватися своїми племінницями, які залишилися сиротами. Чоловік пішов у відставку, мав забрати її до себе. Але, як кажуть, і сліду його не лишилося. Він зник і більше не з’являвся.

До Олександри Грушко часто навідувалися високопосадовці, не лише місцевого, а й районного рівня. Поки ще дозволяло здоров’я, її запрошували до школи, де вона розповідала учням, що бачила на власні очі в таборі смерті. І їй навіть на гадку не спадало, що війну доведеться пережити ще раз.

— Коли мені було 95 років, я була в терцентрі і мені дали слово, це було до 9 травня. Тоді був Віталій Вечера і Олександр Пузир. То я казала, щоб ні ви, ні ваші діти цього не побачили, що мені довелося побачити. А люди не вірили, що таке може бути. Це ще ми тут спокійно живемо, а там у містах б’ють по будинках, вбивають. За що? Діточок, матерів. Взяти того путіна і його поплічників і загнати живими на крематорій, — казала нам тоді на інтерв’ю Олександра Грушко.

Вона понад усе чекала перемоги наших бійців, але у вівторок, 19 вересня, серце Олександри Грушко перестало битися.

 

Читайте також:

Пішов з життя Ернст Ткачук — ветеран освітянської галузі Козятина

До 90-років лікував людей і помер у День Пантелеймона-цілителя. Пам’яті Василя Мельника

«Він був хороший і як людина, і як наставник». Пам'яті Михайла Кудраша

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.