Ольга Пирогова: «Мрію про перемогу і дуже хочу реставрувати в селі храм»

• З відомою волонтеркою Ольгою Пироговою ми зустрілися перед святами.
• Поговорили з нею про її роботу, про поїздки на передову, про людей, які її підтримують і про втрати, які важко пережити.

— Олю, яким для вас видався 2022 рік?

— Як для всіх українців рік важкий. Починаючи з 24 лютого по сьогодні допомагаю хлопцям. Найважче було втратити брата, до якого я так і не встигла поїхати. Так сталось, що за всі роки, які я їздила на фронт, в мене там було дуже багато друзів, які чекають на зустріч. Брат Вася снився, уві сні сказав їздити і допомагати, так і буду робити, на скільки вистачить сил. 

— Скільки ви завезли передач хлопцям на передову?

— За цей рік, а точніше від повномасштабного російського вторгнення, вже завезли майже 20 тонн допомоги. Їздимо одразу 2-3 машинами. Маршрут довгий, наші земляки воюють на всій лінії фронту Донецької і Луганської областей.

— Ми чули, що під час останньої поїздки ви були у звільнених районах Миколаївщини та Херсонської області?

— Так, були. То ми зрізали дорогу, коли ще їхали туди. Їхали через Чорнобаївку.

Чорнобаївка — це жах. Зустріли там наших земляків, які  народились і виросли в селі Козятин, а після одруження поїхали туди жити. Вони майже 9 місяців були в окупації. Люди настільки були налякані, я навіть гадки не мала, що таке може статися, що за картоплю, яблука і квашену капусту люди хотіли цілувати руки,

— Олю, а як вам вдалося створити такий потужний волонтерський рух?

— Чи доля, чи Бог зводить мене з чудовими людьми. Українці така нація, що будуть ділитися останнім. Коли відчувають, що все проходить прозоро зі збором продукції і її доставкою, то люди самі тягнуться, щоб допомагати нашим бійцям. 

Наприклад, з Ірою Дигай з Махнівки ми були незнайомі. Тепер її команда не покладаючи рук працює разом з нами. З’явилося багато друзів з району, міста та з-за кордону. Допомагають багато, особливо мені приємно, що до волонтерського руху долучилася моя родина: мама, тато, сестра та рідні. 

— Крім Ірини Дигай, хто вам ще допомагає у вашій роботі? 

— Перераховувати всіх — невдячна справа, можу когось випустити з виду. А взагалі це — Іванківці, Вернигородок, Білопілля, жодного разу не відмовив підприємець Віктор Сагайда, аграрій Віктор Шашков також багато допомагає. Микола Гунчак та Святослав Фалатюк — це водії від Бога, вирішують  питання в транспортуванні, а Микола Касьян, наш агроном, був завжди поруч ще з 2014 року, і зараз їздить. Дуже вдячна школярам наших шкіл. Вони своїми подарунками піднімають настрій бійцям. 

— Друзів на передовій втратили багато? 

— Найболючіші — мій брат Василь, до якого я тільки збиралася їхати і Сергій Федорук, до якого я їздила, починаючи з 14-го року.

— Олю, що важче: дорога на передову чи зворотня дорога?

— Мене на поїздку благословляють отець Роман чи отець Василь. Це моя робота, а її потрібно любити, а не боятися. Буває йдеш по місту, люди вітаються, дякують, що була в їхніх батьків, синів, я відповідаю, але іноді соромно запитати: ви хто? Головне, що люди задоволені. На передовій найважче тоді, коли не застала того, кому передачу від рідних везеш. 

— Які маєте плани на майбутнє?

— Минулий рік навчив мене ще більше цінувати життя, батьків, родину. Ми відстояли українську церкву, тепер маємо свого батюшку і люди із задоволенням ходять до храму. Мрію про перемогу, і дуже хочу відновити Храм у селі, щоб була пам'ять дітям і внукам. 

Зовсім скоро відвідаємо один із шпиталів, де проходять лікування наші хлопці. До поїздки у шпиталь вже долучилися жителі Козятина, села Іванківці, педагогічний колектив та дітки гімназії № 9, Святослав Фалатюк.

Читайте також:

Ольга Шостак: «Перші дні плакала і молилася, а згодом пішла волонтерити» 

Сергій Сиваківський: «Наша маленька роль — з’єднувати людей і організовувати процеси»

 

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.