Наші довгожителі

Михайло Петрович Якубівський народився в 32-му. Це був рік, коли в Україні тільки зароджувався геноцид проти української нації. Петрович, як його згодом називали на роботі, був молодшим серед трьох братів і старшим за сестру, що народилася пізніше. Голодний рік наш співрозмовник пам’ятає тільки епізодами.

Жили вони в селі Війтівці, що недалеко від Хмільника. Тепер це село переіменовано в Жданівку. Тоді ходили чутки, що крадуть дітей, щоб не померти з голоду. Пам’ятає крик матері, яка прийшла з колгоспного поля і не застала сина вдома: “З’їли Мішку!” І яка ж то була радість матері, коли вона знову взяла сина на руки.

Ще один епізод тих важких років: Михайло Петрович пам’ятає парад 1 травня в Хмільнику. Малого Михайла від Жданівки до райцентру почергово несли старші брати і мати. У місті їх зустрів батько, який працював в Хмільнику прокурором. Це все, що пам’ятає наш герой.

Коли почалася війна, 9-річний Михайло орав коровою поле. Німці так швидко наступали, що сім’я Якубівських евакуюватися не встигла. Їм довелось жити в окупації. Батька німці не розстріляли тому, що він не був комуністом. І ніхто в німецьку комендатуру не доніс на нього з місцевих жителів.

— Важкі то були часи, - каже Михайло Петрович.

У Жданівці оселився німець каратель Темпель. Він знущався над українцями. Якщо когось німці намітили стратити, то цей Темпель завжди проявляв ініціативу. Коли окупантів прогнали, батько пішов на фронт. А 11-річний Михайло продовжував працювати на полі. У 49-му вступив у Козятинське залізничне училище. Пізніше призвали в армію, де набув професії механік, інструктор середнього танка. Після армійської служби став працювати помічником машиніста паровоза.

За 15 років, що працював в депо, Михайло Якубівський проявив себе відповідальним і  працівником високого класу. Та на одному з медоглядів лікарі запропонували йому змінити місце роботи через підвищений тиск.

Довелось змінити роботу. Так колишній механік танка став механіком рефрижераторної секції. Згодом став начальником рефрижераторного поїзда. На цій посаді він доробив до виходу на пенсію. Коли йшов наш герой на заслужений відпочинок, його ім’я занесли на фастівську дошку пошани за бездоганне відношення до роботи і як наставника серед молоді.

На запитання, як ветерану праці і передовику соцзмагань живеться тепер, відповів:

— Ми з дружиною виростили хороших дітей. Сусіди у мене, як кажуть, Бог послав. Здоров’я таке собі: є маленькі болячки. Та в цілому все добре.

— А що б ви могли побажати молоді?

— Щоб берегли здоров’я з молоду. Щоб вони любили дітей та поважали батьків і щоб не тільки молодь, а ніхто не знав голоду.

Додайте РІА Козятин до вибраних джерел в Google.