За кожним іменем — життя, родина, мрії, любов і незламна мужність

• У п'ятницю, 14 серпня, в Махаринцях Алея Пам'яті поповнилась іменами Героїв: Юрія Дзюби, Руслана Блажко, Івана Петрука, Віталія Гуменюка, Олександра Лавровського.  Це не просто нові імена на Алеї. За кожним із них — життя, родина, мрії, любов і незламна мужність.

Відкрила мітинг відкриття нових світлин Героїв директор міського будинку культури Лариса Ромасько. 

— Сьогодні ми зібралися тут, де б'ється серце нашої пам'яті. Ми продовжуємо алею Героїв і, на жаль, на ній з'явилися нові світлини. Нові імена наших земляків, які віддали свої життя за Україну. Саме тут кожен портрет нагадуватиме, що свобода має обличчя і що за кожною світлиною чиєсь життя. дитинство, мрії, кохання та чиясь родина.

Ця Алея створена не з каменю чи металу, вона створена з нашої вдячності, з любові, яка сильніша за час та з пам'яті, яку ніхто і ніколи не зможе забрати. Ми хочемо, щоб кожен хто приходитиме, через рік, десять, п'ятдесят років знав: тут живуть імена людей, завдяки яким живе Україна, — сказала ведуча і запросила до підняття синьо-жовтого прапора дітей Героїв Давида Дзюбу та Адріану Петрук.

Відкриття банерів Героїв і почалося з хвилини мовчання, а коли вона завершилась, ведуча запросила мамів, батьків, дружин та дітей загиблих воїнів зняти прапори з портретів Героїв. 

Далі ведуча запросила до освячення банерів Героїв священників Православної церкви України— настоятеля храму Святого пророка Іллі митрофорного протоієрея Романа Масиру та настоятеля Свято-Успенської церкви митрофорного протоієрея Івана Дуника. Священники співали традиційні церковні піснеспіви «Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас» на початку освячення меморіалу та головним поминальним піснесловом «Вічна пам'ять» на завершення служби. 

Від мікрофона слова мали отець Роман, секретар Козятинської міської ради Ірина Репало та директор Махаринецької гімназії Валерій Кушкевич. Виступаючі виразили щирі співчуття родинам. Говорили, що на меті у ворога нищити українців і все українське. Що наша свобода і ворог там, де він зупинився, завдяки нашим захисникам та воїнам які за нашу свободу віддали свої життя. Вічна їм пам'ять та вічна шана казали виступаючі. А очільниця міста Ірина Репало в заключному слові сказала: Слава Україні це і є Героям Слава.

Ще одним зворушливим моментом відкриття банерів Героїв було покладання до оновленої Алеї Пам'яті квітів. Біля однієї з світлин витираючи сльози стояла радник в.о.міського голови.  Запитали у неї, що ваш близький?

— Всі наші, такі молоді, саме цвіт нації. Коли воно все скінчиться, -— сказала Людмила Лавренюк. 

Коли присутні, поклавши до Алеї Героїв квіти відійшли від банерів, Лариса Ромасько нагадала біографії Героїв, якими вони були і через, що пройшли ці усміхнені хлопці.

Дзюба Юрій Анатолійович народився 6 січня 1987 року у Махаринцях у великій, дружній та люблячій родині. В дитинстві був щирим, працьовитим і доброзичливим. Батьки змалку привчили його до праці та любові до землі, яка згодом стала справою всього його життя.

Після закінчення школи Юрій у Вінницькому училищі здобув професію автослюсаря. Далі строкова служба в армії у інженерних військах у місті Чуднові.

Після армії присвятив себе фермерській справі, працював біля землі з любов'ю і відповідальністю та особливою турботою.

Юрій був люблячим чоловіком і турботливим батьком. Разом з дружиною Тетяною  виховував доньку Ліду та сина Давида. Діти були найбільшою його гордістю та сенсом життя. Для нах він був прикладом працьовитості, людяності, любові до землі та родини.

Коли розпочалась повномасштабна війна Юрій не міг залишатися осторонь. 16 листопада 2022 року Юрій був призваний до лав Збройних Сил України та став воїном окремої штурмової бригади «Вінницькі янголи». Воював на Авдіївському, Сумському та Курському напрямках. За мужність і відданість захисту України був нагороджений пам'ятною медаллю «За оборону Авдіївки»

Побратими знали його, як надійного, мужнього та витривалого воїна, який умів підтримати товаришів навіть у найважчі моменти. Для своєї родини він залишався тим хто вірив у перемогу.

Першого листопада 2024 року головний сержант 3-го механізованого взводу 2-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону військової частини А—4686 Юрій Анатолійович Дзюба позивний «Дедок» загинув внаслідок бойового враження під час виконання бойового завдання поблизу н.п. Погребки Курської області. Понад півтора року він вважався зниклим безвісті. 11 травня 2026 року за результатами ДНК експертизи його особу було індефіковано.

Блажко Руслан Миколайович—народився 22 лютого 1976 року в селі Старі Богородчани Івано-Франківської області. По закінченні шкільної освіти вступив до технічного училища, де здобув професію зварювальника.

Згодом оселився в селі Махаринці. Працював на цукровому заводі, а після його закриття став працювати у Києві за фахом. Руслан був надзвичайно працьовитим, добрим, спокійним і чуйним. Завжди дбав про родину, умів підтримати словом і працею. Постійно, щось ремонтував, облаштовував і мріяв придбати автомобіль і трактор. Найбільшою радістю для Руслана була його маленька внучка Владочка. Поруч з нею всі його турботи відходили на задній план.

30 червня 2022 року Руслан Миколайович був мобілізований до лав Збройних Сил України. Службу проходив на Східному напрямку, а під Покровськом отримав поранення та все одно залишався в строю і про труднощі на фронті, щоб не турбувати близьких майже не розповідав.

Молодший сержант, командир третього міномета 1-го мінометного взводу, 1-ї мінометної батареї в/ч А —2960 Блажко Руслан Руслан Миколайович під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Новопавлівка Синельниківського району Дніпропетровської області 19 жовтня 2025 року загинув. Посмертно присвоєно почесний громадянин міста Козятин.

Петрук Іван Анатолійович народився 17 лютого 1984 року в нашому мальовничому селі. Після закінчення школи відразу розпочав свій трудовий шлях. Працював у городній бригаді на місцевому цегляному заводі, а згодом у Козятинській лікарні. У 2004 році Іван одружився. Разом з дружиною створили сім'ю де народилися син та дві донечки. Для Івана Анатолійовича родина була найбільшою цінністю. Він прагнув бути для своїх дітей надійною опорою, до якої завжди можна звернутися, а він підтримає, допоможе, захистить.22 грудня 2022 року Іван Анатолійович був призваний на військову службу. Захищав Україну у складі в/ч А —4010 в інженерно-саперному відділенні  міста Костянтинівка Донецької області. Побратими знали його за позивним «Кулібін». Для нього цей позивний був дуже влучним. Іван справді умів те чого не вміли інші. Міг відремонтувати техніку, знайти вихід з складної ситуації, допомогти побратиму. Він не залишав людей сам на сам з проблемою. За це його поважали, довіряли і цінували. За відвагу мужність та вагомий внесок у захист України Іван Петрук був нагороджений нагрудним знаком «Золотий хрест» Війна залишила свіжий слід в його душі. Внаслідок пережитих подій Іван Анатолійович зазнав великої психологічної травми. 13 грудня 2025 року його життя обірвалося.   

Гуменюк Віталій Олексійович народився 1-го червня 2000 року. Зростав у дружній родині де панувала любов. З дитинства був активним, щирим, допитливим та завжди готовий прийти на допомогу. Пішов до місцевої школи рідних йому Махаринцях. Особливе місце в його житті посів футбол. Брав участь у сільських, міських та обласних змаганнях. Виступав за Вільнопільську команду. Футбол став для нього не просто захопленням, а школою життя, де формувалася його цілеспрямованість, рішучість, витримка та вміння бути надійним товаришем.

Після закінчення школи Віталій вступив до Вінницького, вищого професійного училища № 7, де здобув професію зварювальника. Працював у фірмі «Кусто-Агро», де його цінували за сумлінність, відповідальність та добросовісне ставлення до роботи. Для своїх племінників він був люблячим хрещеним батьком, турботливим дядьком і близькою людиною.

5 листопада 2025 року Віталій Гуменюк був призваний, до лав Збройних Сил України та проходив службу оператором безпілотних летальних апаратів.2-го відділення ударних авіаційних комплексів батальйону безпілотних систем в/ч А—4030 А 7-го квітня 2026 року виконуючи бойове завдання біля населеного пункту Писарівка сумської області солдат Віталій Гуменюк позивний «Каспер» героїчно загинув.

Лавровський Олександр Анатолійович народився народився 25 жовтня 1982 року в Козятині. Дитинство минуло в Махаринцях. Там він закінчив 9 класів. 13 листопада був призваний на строкову військову службу, яку проходив в Сімферополі нашого Криму. Після демобілізації у 2002 році здобув професію водія. Того ж року переїхав до Києва працював фасадником, займався ремонтом багатоквартирних будинків. Олександр Анатолійович був людиною, яка не боялася складної роботи. У 2003 році оселився у Фастові. Саме тут зустрів свою майбутню дружину. У 2006 році одружилися. Згодом у щасливої родини народилися двоє діток—донька Каріна та син Олександр. До мобілізації Олександр працював бригадиром із вставлення та монтажу дверей у новобудовах Софіївської Борщагівки. Був справжнім майстром своєї справи, відповідальним та працьовитим.

2 липня 2024 року Олександр Анатолійович був призваний до лав Збройних Сил України та служив на посаді інструктора на Запорізькому напрямку і мав військове звання сержанта. Під час служби у нього виявилися серйозні проблеми зі здоров'ям. У січні 2026 року він успішно пройшов курс підготовки інструкторів у Польщі. Та боротьба з хворобою виявилася надзвичайно важкою. Після тривалої боротьби за життя 14 липня 2026 року Олександр Анатолійович Лавровський помер у Київський обласній лікарні.

Цих людей всі ви добре знали. З ними спілкувалися, віталися при зустрічі. Разом працювалися, дружили, родичалися. Вони були частиною вашого життя. Тепер ви будете бачити їх лише на світлинах на цій Алеї Героїв, як нагадування про їхню мужність і про ціну, яку вони заплатили за наше з вами життя. Поки ми за них пам'ятаємо—вони живуть. Доки звучать їхні імена—живе пам'ять. Доки в наших серцях є вдячність—живе Україна сказала ведуча закриваючи мітинг оновленої Алеї Героїв.      

Додайте РІА Козятин до вибраних джерел в Google.