«Відразу після поранення я думав, що помру». Дмитро Фінашин розповів, як йому вдалося вижити

Олена Удвуд

Історія нацгвардійця з Козятина Дмитра Фінашина, який у травні чудом зміг врятуватися після того, як дві доби поранений пробув сам у посадці, облетіла всю країну.
Днями відбулася зустріч із Героєм України у стінах його рідної школи.
Розповідь воїна розчулила кожного, хто прийшов

Зазвичай неділя вихідний день для ліцею № 5, та не цього разу — в актовій залі навчального закладу збираються люди. Разом із дружиною Іриною та мамою Оленою заходить нацгвардієць Дмитро Фінашин. Усміхнений, він вітається із кожним, хто сидить у залі, навіть з незнайомими людьми. Залишається ще декілька хвилин, тож воїн встигає підписати на згадку настільні календарі.

А потім сідає у першому ряду, поруч із дружиною та мамою.

Відео дня

Оголошують хвилину мовчання, аби вшанувати пам’ять всіх українських бійців, які загинули на війні. По тому до гостей звертається ведуча Інна Наумова.

— Наша зустріч — це данина вдячності за жертовність, за мужність у справі захисту Батьківщини, — каже Інна Наумова. — Маємо за честь запросити нашого гостя, старшого сержанта батальйону Оперативного призначення імені генерал-майора Сергія Кульчицького Північного оперативного територіального об’єднання Національної Гвардії України Дмитра Фінашина.

Під оплески боєць виходить на сцену і каже:

— Слава нації!

— Смерть ворогам! — відповідають люди в залі.

— Україна понад усе, — додає Наумова.

«Я хотів воювати»

Дмитро Фінашин народився і виріс у Козятині. Стати військовим мріяв з дитинства. А через два роки після того, як закінчив навчання у нашому залізничному училищі, росія анексувала Крим і розв’язала війну на сході України.

— Спочатку мене дуже гриз той факт, що почалася війна, а я ще не на війні, — розповідає Дмитро. — Чесно кажучи, я не витримав активного пресингу з боку батьків. Мама казала: «Ні, ти нікуди не підеш. Ти в мене одна дитина і як ти взагалі можеш туди йти?!«Я почекав трохи, але потім думаю — немає сил дивитися на те, як інші люди щось роблять, а я залишаюся осторонь. Це неправильно, як на мене. Знайшов для себе компроміс. Думаю, піду в патрульну поліцію. Якраз почалася реформа. Я дивився, наскільки там патріотичні, вмотивовані і бажаючі змінити щось в країні люди. Думаю, в принципі класно, мені подобається такий напрямок. Якби всі жили по закону, то було б все дуже добре в нашій країні.

Доєднатися до лав поліції не вийшло — потрібне було водійське посвідчення категорії «Б». Спершу Дмитро засмутився, а потім вирішив підписати контракт із ЗСУ. Пішов до воєнкома, сказав, що хоче служити. Єдине, що просив — аби частина була в Києві. Хотів бути ближче до коханої Ірини, яка тоді навчалася в столиці. Так козятинчанин потрапив до підрозділу з охорони військового порядку Нацгвардії. Втім це було не зовсім те, чого прагнув Дмитро.

— Я хотів воювати, — каже боєць.

Три роки Дмитро Фінашин служив у частині в Києві і вже думав по закінченню контракту звільнятися або шукати інший підрозділ. Тоді козятинчанин потрапив на полігон до батальйону імені Кульчицького і зрозумів, що це саме той підрозділ, де він хоче служити. Перевівся і вже за місяць поїхав на схід.

— У бойову групу я потрапив оператором розвідки, основна задача — це снайперська та контрснайперська боротьба, тобто виявлення бойових позицій противника, — продовжує Фінашин. — Щоб не розписувати як це все звучить по папірцям, у ті місця, де на фронті противник починав поводити себе надто зухвало, потрібно було поїхати і зробити так, щоб він так не робив. Більшість часу перемир’я було на сході і відповідно нам стріляти не можна, а вони стріляють. Так само гинуть хлопці і так само працюють снайпери противника. Відповідно, там, де була помічена якась активність, ми їхали туди і задача була покарати.

Мали їхати в Станицю Луганську

Повномасштабне вторгнення застало Дмитра на сході, у Попасній. Туди його підрозділ прибув напередодні.

— Вже тоді було зрозуміло, що щось не те, тому що росія на той момент визнала ОРДЛО, орки почали себе дуже зухвало поводити, — розповідає військовий. — Тоді, може, пам’ятаєте, в дитячий садок прилетіло в Станиці Луганській. Вони почали обстрілювати мінометами, артилерією і для мене це був дзвіночок, тому що раніше вони собі такого не дозволяли.

Підрозділ Дмитра мав вирушати у Станицю Луганську. Та рано-вранці зайшов командир і наказав зарядити зброєю боєкомплект. Ніхто не міг зрозуміти, в чому справа. «Почалася війна, по всіх містах України вибухи, не повідомили, якого характеру», — сказав командир. Перше, що зробив Дмитро — зателефонував дружині, сказав уникати людних місць і їхати в Козятин.

— Спершу не було розуміння, що робити, — продовжує боєць. — Ми знаходимось в Попасній. В Станицю Луганську, як ми мали виїжджати о восьмій ранку, ми вже не їдемо, тому що Станиця вже зайнята. Треба тримати Попасну, якщо ми вже тут і у нас є ціла вантажівка боєприпасів на вісім місяців. Взяли місто в оборону, але на той момент війна туди не прийшла.

Наш земляк каже, важко було витримати це морально, бо підрозділу довелося сидіти із зв’язаними руками, у той час, як під Києвом рашисти кошмарили цивільне населення. Пробували звертатися до вищого керівництва, просили перевести на Київський напрямок, бо там від них буде більше користі, але почули у відповідь — війни вистачить на всіх. І вже зовсім скоро Дмитро зрозумів, що так і є.

Бачив галюцинації

До травня підрозділ Дмитра був на сході, потім їх перевели на іншу позицію. А тоді настав той страшний день, 23 травня. Почався бій із рашистами. Козятинчанин отримав важкі поранення — ліву руку прошило так, що плечова кістка як лікоть. Вказівний палець правиці майже повністю відірвало. Тоді Дмитро ще навіть не підозрював, що втрачає кров не лише з верхніх кінцівок.

— Відразу після поранення я думав, що помру, — згадує боєць. — Шість годин бою. Нас було троє: один поранений і двоє цілих. Ми пораненого по тій пшениці по полю евакуювали, але був дуже щільний бій, орки переважали нас кількісно. Хлопцям дав орієнтири, куди прострілювати, щоб орки не могли підійти і нас забрати. Коли вибиралися, отримав поранення одне, через годину отримав поранення руки, там корпус і все інше. Турнікет наклали. Артерія була перебита, втратив багато крові, але в червоній зоні не було часу мене оглядати повністю. Вихід кулі був в корпусі і саме цю рану не помітили й не могли її затампонувати. Від втрати крові я почав втрачати свідомість. Віддав свій телефон товаришу, сказав: «Коли виберешся і зловиш зв’язок, скажи дружині, що я загинув». Бо я не вірив, що я виживу на той момент.

Коли Дмитро прийшов до тями, поруч не було вже нікого. Він спробував відповзти до посадки, але не впізнав місцевість і подумав, що потрапив на позицію противника. Вирішив, що все безнадійно і порятунку немає. Вже не було жодних фізичних відчуттів — ні спраги, ні болю. Але тоді на думку спали рідні — що вони робитимуть, якщо його не стане. Саме це і спонукало спробувати боротися за життя. Після цих слів у залі залунали оплески.

— Розплющив очі і все як навалилося: вже і боляче, і спрага, всі фізичні відчуття повернулися, — каже Дмитро. — Думаю: «Навіщо ти це зробив?«І почалася моя епопея. Спочатку почала валити артилерія туди. Я ліг, а немає ніякого укриття. Там просто ліс. Таке враження, що там мамонти бігали, а потім я з’явився. Немає куди сховатися. Я ліг і лежу. Коли прилітає, дуже сильна ударна хвиля і починає сипатися листя, ніби це осінь. Потім виявилося, що це викликали наші артилерію туди. Тому що нас троє було. Один з хлопців, який був цілий, поліз вперед шукати вихід і виліз на орків. Його застрелили, взяли його рацію, сказали: «Немає більше вашого Сократа (у нього на броніку позивний був), всіх трьохсотих ми добили». Наші це почули і який сенс далі вести бій? Вже і так шість годин, закінчуються боєприпаси, контакт на відстані 30 метрів в лісі, а це дуже близько.

Спершу думав, що по нього прийшли рашисти

Настала ніч. Попри те, що було вже майже літо, температура опустилася ближче до нуля. Одяг весь просякнутий кров’ю і через цю вологу холод відчувався ще гірше. Коли Дмитро прийшов до тями після чергової втрати свідомості, йому привиділася машина, на якій він із підрозділом приїхав на позицію. Поповз у той бік, але виявилося, що це марево. Тієї ночі воїн не раз бачив галюцинації. Каже, цей стан дуже схожий на сильне алкогольне сп’яніння.

На ранок Дмитро прокинувся і побачив сонце. Відповз у той бік, куди світили промені, і зрозумів, що насправді він за три кілометри від того місця, де почався бій. Це неабияк підбадьорило, бо з’явилася надія на те, що побратими прийдуть його забрати. Чоловік спробував підвестися на ноги, але знову почав втрачати свідомість. А тоді усвідомив, що треба знайти воду.

— Поліз вниз, дивлюся — зелена трава, — продовжує Дмитро. — Подумав, може там є вода, тому що скрізь трава жовта, на сонці вигоріла, а там насичений колір. Підповзаю, дивлюся — дійсно є вода в калюжі, дуже смердюча, гнила. Смердить тухлими яйцями. Думаю, ні, так ще можна вмерти від цієї води. А потім думаю, в принципі, від харчового отруєння я помру значно пізніше, ніж від зневоднення, тому що вже третя доба без води і кепсько дуже. Буду пити. Я до неї, а вона холодна, в тіні стояла. Роблю декілька ковтків, а вона настільки смачна, що кращого не могло бути нічого.

Потім Дмитро пробувати дістатися до позиції своїх побратимів, але сили були на межі, тож відмовився від цієї ідеї, повернув назад і став чекати. Знову почалися галюцинації — ввижалися хлопці з його групи. Згодом прилетів дрон, а через деякий час почався мінометний обстріл. Вночі козятинчанин замерз, на ранок сил вже практично не було. Каже чітко розумів, що наступну ніч вже просто не переживе.

— На моє щастя, 25 числа ближче до обіду на мене вийшла група з десантників, 80 бригада, — продовжує Дмитро. — Вони йшли по своїй задачі і побачили мене. Я подумав, що це орки спочатку. Піднімаюся — йде група з шести осіб зі зброєю, протитанковими, у всіх РПГ висить. Я спочатку заховався в траву, думав, мене не побачать. Але проходить якийсь час, чую: «Ти хто?» російською. Я думаю — все, точно по мене. Лежу, морожуся, думаю, не буду казати, що це я, може не помітять. Там 20 метрів просіка під лісом, я там все виповзав, вся трава прим’ята, але думаю буду лежати, ніби це не я, бо немає нічого. У мене в кишені один ніж, який я не можу тримати в руці. Бо одна рука у мене розкрита, там долоню всю розірвано і ледь-ледь мізинець працює. Я не бойова одиниця в принципі. Проходить секунд 15, знов: «Ти хто?» Встаю на лікоть, кажу: «Діма Фінашин». Він тримає мене на прицілі, підходить ближче, дивиться, що зі мною, може я небезпеку становлю. Я дивлюся на його ноги, а в нього піксель Збройних Сил України.

«Не думав, що кінцівка, якої немає, може так боліти»

Нош із собою військові не взяли, мали лише спальник. Спочатку поклали Дмитра туди, а коли спальник протерся, взяли бійця на автоматні ремені і несли до позицій три кілометри. Спершу козятинчанина привезли в Бахмут. Він зателефонував дружині і розповів, що сталося, а після цього відключився. Потім його перевезли до Краматорська, де зробили ампутацію руки і вказівного пальця й відправили до лікарні у Дніпрі. Там довелося робити реампутацію — повністю видалили плечовий суглоб лівиці, залишилася лише ключиця і лопатка.

— Складний трохи стан був, бо і з нирками проблеми, зараження крові, знекровлення сильне, лопатка тріснула, тому що коли я вибирався, втратив свідомість, впав на спину, — продовжує Дмитро Фінашин. — Отримав забій двох легень, гемоторакс почався. Набиралася рідина, легені не могли розкритися. Почалося собаче дихання. Мені трубку одну, трубку другу, щоб рідина з легень відкачувалася. Казали, що треба буде ще дуже багато робити операцій, але по факту вийшло всього чотири.

Медики прогнозували, що у реанімації боєць пробуде довго, та вже через дві доби його перевели в загальну палату хірургії. Згодом направили на Київ. Зашалом на лікарняному ліжку козятинчанин провів 28 днів у чотирьох різних містах. Наступного дня після виписки з лікарні пішов до зали, щоб реабілітуватися. Каже, найважче, що було — перенести фантомні болі.

— Я не міг уявити, що кінцівка, якої в тебе немає, може настільки боліти, — каже військовий. — Ми ще як в Мечникова лежали, там був хлопчина, професійний боєць, досить відомий, ноги немає, ампутована нижче коліна. Лежить чоловік і просто плаче серед білого дня від болю. Коли мені прилетіло в руку, в палець, відразу був різкий біль, а потім він стухає і в тебе постійно сильний, але ниючий біль. І ця рука болить і ниє постійно, а нема-нема і мозок подає імпульс, як в той момент, як тобі куля прилітає, і думаєш, куди взагалі подітися. Починаєш ліками накачувати себе, але вони викликають звикання і шкідливі. Шістнадцять днів я сидів на пігулках, а потім перестав їх пити. Жорстко, це дуже морально втомлює. Тому що це як зубний біль — у тебе постійно щось болить і ти нічого не можеш зробити.

Поки Герой України розповідав, що йому довелося пережити, присутні у залі не стримували емоцій. Сльози в очах були у всіх. Зараз наш земляк проходить реабілітацію у столичній клініці і планує повернутися на службу.

Подарували прапор

На зустріч із Дмитром Фінашиним запросили делегації Глуховецької, Самгородоцької та Махнівської громад, депутатів Козятинської міської ради, друзів, однокласників, вчителів та вихователів, а також школярів. Міський голова Тетяна Єрмолаєва вручила захиснику почесну відзнаку Козятинської міської ради «За героїзм і патріотизм».

— Найголовніше — це подяка, — сказала очільниця громади. — Дякую твоїй мамі. Це перша жінка в твоєму житті і найважливіша, яка заклала тобі твої цінності, твою потужність, мужність. Дякую твоїй дружині, бо те, що ти робиш зараз, ти робиш заради неї, заради вашої сім’ї, заради ваших майбутніх дітей.

Тетяна Фабіцька заспівала пісню.

По тому до мікрофона запросили директора дитсадка № 5 Інну Янчук.

— Дякую Богу і твоїм генам закладеним, що ти живий, — сказала Інна Янчук і залунали оплески. — Дмитро маленький був дуже хороший хлопчик. Ви подивіться на цю посмішку. Я не пам’ятаю, щоб вони колись робили шкоду. Вони дружили з хлопчаками в дворі. Звичайно, бігали і в садочку, завжди могли знайти собачку чи котика, вилікувати, нагодувати. Вони були такі хлопчики як Тимур і його команда і вони своєю командою робили тільки добрі справи.

Інна Янчук подарувала для майбутніх дітей Дмитра та Ірини книжку, підписану на згадку працівниками дитячого садочка.

Багато теплих слів сказали і педагоги нашого воїна.

— Два з половиною роки тому, це було, перед літніми канікулами, мене кличуть: «Валентина Петрівна, з вами хотять поспілкуватися», — каже Валентина Загоруйко, перша вчителька Дмитра. — Я повернулася, думаю, військовий якийсь, мабуть помилився хтось. Йде цей військовий до мене. Я ще не можу зрозуміти. Потім він каже: «Валентина Петрівна». Перше, що я сказала: «Так це ж голос Дімки Фінашина!» Дійсно, Дімка Фінашин, світле сонечко, підійшов до мене, багато мені розповідав про свої мрії, що він робить.

Наостанок Валентина Загоруйко сказала, що якщо нас захищатимуть такі юнаки, то перемога дійсно настане.

— Ти надійна опора для своїх батьків і для своєї дружини, ти справжній друг не тільки для друзів свого дитинства, але й для своїх побратимів, ти та людина, яка ціною власного життя і здоров’я прийдеш на допомогу у важку хвилину, — сказала Оксана Авдєєва, класний керівник. — Так тримати. Я хочу, щоб цей військовий досвід ти передавав наступному поколінню. Слава тобі! Слава всім воїнам, які сьогодні боронять нашу Україну! І вічна пам’ять загиблим. Дякую Богові і долі, що ти був моїм учнем.

Привітали воїна директор училища Андрій Стецюк та заступниця директора Лариса Осіпчук, яка була у Дмитра майстром виробничого навчання. Захиснику вручили подяку від колективу навчального закладу.