«Це я мав до нього під дронами лізти, щоб потім все це мені снилося?»

• Василю Гончаруку 3-го серпня могло б виповнитися 46. Він мав вроджені генетичні вади і плюс коріосинтоз — раннє зростання кісток  черепа. Як він потрапив у батальйон особливого призначення для батьків по цей день загадка.

Василь за генетикою весь у маму. Маленького зросту і з періодичними головними болями через коріосинтоз. По завершенні шкільної освіти виявив бажання вчитися на провідника і щоб бути солідним чоловіком мав велике бажання служити строкову. Тільки з призовом сталася проблема. Ендокринолог та генетик визнали його непридатним до військової служби. Якщо у Вінницькому ендокринологічному диспансері лікар сказав батьку: «це на вашу відповідальність» і підписали придатність, то генетик спробувала пояснити, а потім просто виставила батька й сина з кабінету за двері. Як наслідок поїздка до Вінниці мала підсумок «обмежено придатний у військовий час»

Правдами й неправдами він пройшов медкомісію на профпридатність і працював провідником на залізниці.

В день повномасштабного російського вторгнення вважав, що до війська його не візьмуть, тож прийняв рішення пройти в резерві курси парамедика — провідник санітарно-евакуаційного поїзда. Навіть зробив декілька евакуаційних рейсів.  Мобілізували Василя 27 жовтня 2025 року, коли він з рейсу повертався додому. Мобілізували, коли в його кишені лежав документ з військового бюро залізниці на бронювання. «Це не те» — сказали представники ТЦК, і повезли у Хмільник на медкомісію.

Розібратися у всьому обіцяв друг, а за одно один із заступників Хмільницього ТЦК на той час, Сергій. Пообіцяв і забув, а на ранок наступного дня сказав, що це не вони, це «ваші місцеві щось намутили».

Мобілізували Василя до в/ч 3028 «Національна Гвардія» на посаду будівельник-підсобник. Якщо така посада значиться у військовому квитку, то чи може, бути інакше? Нехай будує фортифікаційні споруди — подумали батьки. Навчання проходив у селі Сасів, потім двотижневе навчання у Голубівці. І як грім, серед ясного неба дзвінок від відомого в Україні волонтера: «Дядя Славік, витягайте Васю, його хвороба ніде не значиться. Їх після навчання у Голубівці готують на Покровський напрямок». Бити тривогу не стали та й вже пізно було. Більше вірили в щасливу долю, адже Василь був таким товариським і виконавчим. 

26 січня цього року він завершив двотижневе навчання у Голубівці, а 27-го повідомив, що вже на Донецькому напрямку і ще місяць буде навчатись на водія бронетранспортера. 28 січня зв'язок з ним обірвався. Лише через тиждень вдалося дізнатися, що 28 січня він заступив на позиції першої лінії оборони на 10 діб, «з ним все добре» — повідомили на месенджер. На 41 день, будучи на позиціях, було він нього голосове повідомлення через рацію:  «У мене все нормально, не переживайте, я живий.»

Цілий місяць батьки нікого не турбували. Мало бути Великоднє перемир'я, вірилось, планувась ротація та вихід з позиції. Так і минули 32 дні тиші.

Командир військової частини, може й не знати, що офіційний ліміт: До 60 днів (2 місяці) на передньому краї з подальшою обов'язковою заміною, але ж у нього є купа психологів, які підкажуть, що психологічний оптимум: 30–45 днів активних бойових дій, після чого необхідний час на повноцінне відновлення. Є у військовій частині військові капелани, які знають, що критична межа військовослужбовця наступає після 40–50 днів на позиціях. У бійців накопичується втома, притупляється почуття небезпеки та знижується боєздатність. Після 40 днів на позиції людині стає байдуже, виживе вона, чи ні — у неї настає повна апатія. І кожен командир мав мати таку інформацію до відома. «Усе, що понад 40 днів — не може, бути ефективним», наголосила навіть омбудсмен.

Йшла 73 доба двох бійців спецпризначенців першого корпусу «АЗОВ» Національної Гвардії, що були на позиціях.

Саме 12 квітня капелан військової частини вітав бійців азовців з Великоднем і чув по рації, що комбат попросив у свого вищого командування вивести бійців з позицій, у відповідь за словами, капелана прозвучало: «Не можу дати такий дозвіл, бо буде більше втрат». На війні буває, що треба приймати й такі рішення тільки командир, який цінує життям своїх бійців не може, допускати до такого вибору.

Ввечері 12 квітня, на Паску, був приліт ворожого дрона. Всі п'ятеро бійців двоє НГУ і троє ЗСУ за словами свідка тих подій вціліли і бігли в укриття по відкритій місцевості. В тому забігу отримав осколкові поранення ніг рук і лівої частини голови Василь Гончарук. Потім на пораненого Василя прилетів від російських виродків ще один дрон...

В одній із розмов зі свідком тих подій, я запитав: 

— Володимир, а чого ви коли Василь ще був пораненим не забрали у нього документи?

— І це я мав до нього під дронами лізти, щоб потом все це мені снилося?

— Розумію страх і бажання вижити є майже у кожного, але для чого ти в пояснювальній записці написав, що надав Василю першу медичну допомогу?

На цьому чоловік, що був побратимом Василеві поклав слухавку,  більше ми з ним не спілкувались. 

Загинув Василь 12 квітня 2026 року у населеному пункті Родинське Покровського району. Загинув він від ворожого дрона, тільки морально його поранили свої. Про це можна буде говорити після війни. Адже за сотні кілометрів від позицій мирне життя і ні в кого з причетних голова не болить, що ж могло бути інакше і не тільки з Василем. 

Додайте РІА Козятин до вибраних джерел в Google.