Сімба навіки в строю. Спогади про мінометника бригади «Лють» з Козятинщини Миколу Степанюка

• Миколі Степанюку назавжди залишилося 26 років. Він працював оперативником у поліції Козятина, а після початку повномасштабного вторгнення добровільно приєднався до об’єднаної штурмової бригади Нацполіції «Лють»

Історію бійця опублікувала Поліція Вінницької області.

«Його серце зупинилося 8 серпня 2024 року в лікарні від тяжкого поранення в голову, отриманого за три дні до цього під час бойових дій на Покровському напрямку Донеччини. Захиснику було 26 років. Степанюк не боявся брати на себе відповідальність, умів знаходити підхід до різних людей і, якщо потрібно, допомогти. У нього залишились батьки, сестра, дружина та син, якому на момент загибелі тата було 3 рочки» — пишуть у дописі-пам'яті

Про Героя

Микола Степанюк народився 19 травня 1998 року в селі Великі Кутища Вінницької області. Через декілька років переїхав з родиною в село Молотківці, де хлопець пішов до школи. Займався футболом, важкою атлетикою, туризмом та гирьовим спортом. Брав участь у численних змаганнях й часто перемагав на обласному та всеукраїнському рівнях.

З дитинства Коля хотів бути поліцейським, тож, здобувши середню освіту, вступив в омріяну Національну академію внутрішніх справ. Згодом працював оперуповноваженим в місті Козятин, мав звання старшого лейтенанта.

Те, що син буде служити в поліції, мати, Олена Валентинівна, знала ще під час вагітності. Так сталося, що, коли вона з чоловіком поспішали в пологовий, їх зупинив наряд правоохоронців. А, дізнавшись, що в авто їде породілля, побажали: якщо народиться хлопчик, то нехай стане поліцейським.

Для Анастасії брат – це захист і опора. «Микола був для мене прикладом. Позитивний, надзвичайно енергійний, запальний, товариський, відкритий до спілкування. Всі, хто його знали, казали, що «Коля – людина для людей». Я знала, якщо у мене буде проблема, він точно її вирішить», – розповідає дівчина.

Микола був одружений і з дружиною Ілоною вони виховували синочка Марка. Микола дуже чекав на появу дитини і вважав її своїм стимулом до життя.

«Завжди говорив, що «мій синулька – це єдине найрідніше, заради чого я можу вмерти», – каже зі сльозами на очах Анастасія.









Восени 2022-го у складі зведеного загону правоохоронців поліцейський вирушив на Харківщину на деокуповані території. Побачене там змінило його ставлення до війни назавжди.

«Я там бачив страждання людей. Я не можу і не хочу чекати, поки прийде якийсь окупант, знущатиметься з моєї дружини, вбиватиме мою дитину і катуватиме моїх батьків. Я мушу йти, щоб вас захистити», – переповідає слова сина Олена Валентинівна.

Тож після створення штурмового полку «Цунамі» бригади Нацполіції «Лють» Микола подав документи на вступ до підрозділу. Там він був мінометником. Озвучити своє рішення родині вирішив вже, як підписав контракт, зібравши всіх в урочистій обстановці у ресторані.

Шлях Воїна

У полку боєць мав псевдо Сімба

«Він якось сказав своєму командирові: «Я буду король лев, бо я хоробрий і мужній». А командир відповів з посмішкою: «До короля тобі ще треба трохи дорости, тому будеш Сімба – син короля»», – ділиться спогадами сестра захисника.

Приблизно за два тижні до загибелі під час відеодзвінка покликав чоловіка Анастасії й сказав йому: «Ти маєш охороняти нашу сім’ю». «Я не знаю, чи він щось відчував, – розмірковує сестра. – Але мені здається, що він просто знав».

За кілька годин до трагедії Коля написав Ілоні повідомлення: «Я дуже сильно тебе кохаю». Це були його останні слова їй, потім зв’язок із ним зник.









5 серпня 2024 рік, Покровський напрямок, 15:00 – надходить команда до виконання бойового завдання. Задача мінометного розрахунку, до складу якого входить Сімба, знищити польові фортифікаційні споруди, озброєння та техніку ворога, що закріпився в окопах і траншеях поблизу населеного пункту Птиче. Степанюк заряджає міномет та готовий за командою здійснити вогневе ураження визначеної цілі. Але першими вогонь відкривають російські війська. Противник розпочинає потужний артилерійський обстріл – відбувається пряме влучання у розташування міномета. Поліцейські, які перебувають поруч, отримують поранення різного ступеня тяжкості. Микола – тяжке, він без свідомості. Бійці під обстрілами намагаються хоч якось стабілізувати його стан.

Після евакуації Сімбу доставляють в лікарню.

Олена Валентинівна пригадує, що, коли нарешті побачила сина та взялася за його холодну руку, після її дотику Коля увесь поступово ставав теплішими, ніби повертався до життя, тому з’явилася надія. Лікарі боролися за нього кілька днів, а рідні молилися й вірили, що Степанюк, як завжди, знову впорається з цією ситуацією. Однак поранення виявилося занадто тяжким. 8 серпня перестало битися серце, яке було бронею для всієї родини.

Миколу поховали в селі Безіменне на Вінниччині. 

Дружина зізнається, що найбільше шкодує про одне – доля дала їм так мало часу бути щасливими. Марку було лише три рочки, коли він втратив тата, але навіть у такому віці хлопчик добре його пам’ятає.

На фасаді поліції Козятина встановлена меморіальна дошка на честь Миколи Степанюка. У рідному селі на пам’ятній дошці, на Алеях Слави – його світлина серед портретів інших полеглих Героїв. Громада шанує своїх синів, які віддали найдорожче за Україну.

За відданість Батьківщині та героїзм Микола Степанюк посмертно нагороджений відзнакою Президента України орденом «За мужність» III ступеня та почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Хрест Хоробрих». Також посмертно йому присвоєно спеціальне звання «капітан поліції».

Вічна пам'ять та слава!

Читайте:

Козятин вшановує пам'ять Героя Олександра Чабана

Додайте РІА Козятин до вибраних джерел в Google.