«Окупантів гнали віниками». Історія переселенців

• Подружня пара з Миколаєва пані Жанна та пан Анатолій 48 днів були в окупації.
• Будинок, у якому вони жили, після постійних обстрілів став аварійним.
• Тож забрали з собою одяг, посуд, стіл, собаку, кота і переїхали на батьківщину, у Сестринівку

Жанна та Анатолій народилисяу Сестринівці. Обоє ходили до школи в один клас. Після школи одружилися. Трохи пізніше переїхали в Миколаїв, а коли в Україну прийшов окупант — довелось повертатися на малу батьківщину, в село.

 

Як почалася війна

— Усе почалося о 4 годині ночі. Ми прокинулися від сильного вибуху. Думали, що це якась диверсія на мосту через річку Інгул. А потім вже бачили, як полетіла друга ракета на аеродром. Трохи пізніше пішли російські танки. Йшли вони за нашою хатою, — розповідає пані Жанна. — Російські танки зустріли наші хлопці: Костенко, Марченко і Кім. Вони згуртували людей, щоб всі виходили, приносили шини, засипали піском дороги, готували коктейлі «Молотова», все робили, щоб окупантам було складно їхати. Миколаїв виявився містом-бастіоном, яке захистило Одесу. Якби Миколаїв впав, то вороги посунули б на Одесу. Тільки відстояли миколаївці місто дуже дорогою ціною. Як росіян вибивали, під час перестрілок було багато поранених, а не було у що їх переодягти. Особливо бракувало одягу великих розмірів. З їжею також виникали проблеми, люди носили в лікарню, хто що міг.

Пані Жанна згадує, що тоді дуже часті були обстріли. Спати доводилося у чоботях та верхньому одязі. 

— Спали, якщо то можна було назвати сном, хто сидячи, хто під диваном, хто під стіною. Кому як довелося. Вдень і вночі наше місто вони бомбили, — згадує жінка. —

Якогось дня хотіла піти в кафедральний собор. Я допомагала владиці у храмі, потрібно було подивитися, що там робиться. А як подивитися, коли немає на чому їхати? Не ходив містом транспорт, а пішки — далеко і я вже в літах. Попросила жінку, яка жила від собору через квартал. Вона пішла, потім мені телефонує: «Пані Жанна, я більше не вийду, я 5 разів падала, поки той один квартал пройшла». І воно дійсно ходити містом було страшно.

Біля нашого будинку за метрів 50 застрягла ракета, що не розірвалась. Вийшли на вулицю і гадаємо: вибухне вона чи ні. Потім приїхали вибухотехніки, знешкодили її. Стояли біля нас їхні побиті танки, їх наша тероборона побила. Це був таким початок окупації.

 

Мертве місто

Пані Жанна розповідає, що зі сторони Херсону окупанти на околиці Миколаєва двічі заходили.

— Херсон вони пройшли без проблем і все впало на Миколаїв. У місті не було ні води, ні ліків, якщо у когось було освітлення, то потрібно було на ніч робити затемнення вікон. Ми за пару днів вже розрізняли, коли боєзаряд ворог кидав з літака, знали, коли летів касетний снаряд. Коли сильно бахне — телефонуємо до дітей і запитуємо їх, чи живі. Коли на дзвінок відгукуються — на душі стає легше. Коли сильний вибух біля нас — діти телефонують і запитують нас, чи ми живі. Це було дуже страшно, нас на кожен вибух постійно трясло. Все це важко було пережити. Віталій Кім сказав, що у нас люди від усього побаченого на 10-15 років постаріли. Тому що ти постійно чуєш вибухи і ти не знаєш, де розірветься наступний. По тобі воно прилетить, твоїх дітях, знайомих чи сусідах. Це було дуже страшно. Ще довго трясло навіть після переїзду.

— Що Віталій Кім говорив по місцевому телебаченню?

— Кім — це людина позитив. Люди в багатьох містах України кожного дня чекали, що Кім скаже. А я скажу, що наш Миколаїв — місто Герой. Тому що на півдні України на нас воно все лягло. А він кожного ранку— «Доброго ранку, ми з Миколаєва, ми з України». Як це приємно чути було! У мене в Одесі тьотя живе, так вона казала: ми вашого Кіма любимо. А я їй жартома кажу: любити любіть, тільки вам ми його не віддамо.

— А як ви почувалися після переїзду?

— Ми коли приїхали сюди, здавалося б, чого боятись? Тут тихо. Але психологічний стан  був таким, що ми реагували на всілякі шуми. Варто було проїхати автівці, і руки ноги та й все тіло починає трясти. Тому що все те, що ми бачили власними очима, відобразилось на нервах. 

Ми забрали з собою собаку. Так коли була гроза, собака з переляку перескочив через паркан і побіг з двору. Ми думали, що він на Миколаїв побіг.

— Це цього чорного собачку ви з Миколаєва привезли? Як його звати? — запитуємо господиню. 

— Жук. Ми його забрали, тому що по іншому не можна було. Як його можна було там лишити. Чоловік поїхав раніше автівкою до Одеси і мав повернутися, щоб забрати решту речей. Тільки так вийшло, що він не поїхав у Миколаїв.

Коли я зібралася в дорогу, до мене прийшла моя сусідка і просить мене: «Жанно, можна і я з вами поїду? Я хоч на стільці, хоч на підлозі спати буду». Вона дуже боялася в Миколаєві залишатися, ще більше ніж ми з чоловіком. Вона до цього пережила війну, коли жила в Баку. Від тої війни переїхала в Миколаїв і купила хату, і тут її застала друга війна. Ще страшніша, ніж в Азербайджані. Мусила її брати, їхала з нею через Одесу, бо залізничний вокзал у Миколаєві був розбитий. Приїхали в Одесу, в Одесі — тиша. Люди ходять спокійно, хтось смакує морозивом, десь звучить музика. Нам так дивно було, що в місті світло ввечері горить. Але тривога була й там і ми бігом побігли в укриття, а одесити до укриття не поспішали.

— Ви коли з Миколаєва виїжджали, російські військові у місті ще були?

— Ні, наші хлопці їх вибили, навіть жінки їх віниками гнали. Перебили їх, коли вони танками йшли, вибили їх наші хлопці, коли вони десант висадили. Ті військові, що заходили у Миколаїв, були трохи якісь нерозторопні. Це вже потім вони озвіріли і стали знущатися над нашими людьми. Може вони не показували свою справжню подобу, бо їм брехали, що вони йдуть когось звільняти. Може такими злими стали після того, як у них наші цигани танк вкрали. До нас вони не заходили, а іншим людям добре дісталось.

 

Приїхали в Сестринівку

— Приїхали сюди, а тут — життя райське, — продовжує розповідь пані Жанна. —  Жінка, що приїхала зі мною, мені каже: «Жанно, а тут Аллегрова співає». Ми коли були в окупації, майже всі російськомовні миколаївчани перейшли на українську мову. Я сама була шокована, тому що Миколаїв — це було проросійське місто і я на роботі російською розмовляла, таке життя було. А коли в Миколаїв прийшли окупанти — всі перейшли на українську мову. Тут життя райське, але від того, що ми пережили, не хочеться нічого, навіть відзначати дні народження.

Наші з чоловіком 70-річні ювілеї припали, коли ми були в окупації. Після перемоги може щось відзначимо, а зараз нічого не хочеться, —  сказала на кінець нашої розмови сестринівська миколаївчанка.

 

 

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.