На престольне свято, у Іванківцях відкрили Алею Пам'яті 8-ми загиблим воїнам

• В п’ятницю,, 26 вересня у Іванківцях було багатолюдно. Там в День села та престольного свята апостола Іоанна Богослова, відбулося урочисте відкриття Алеї Пам’яті Героїв України. В храмі священники ПЦУ провели молитву за Україну, потім освятили банери з портретами загиблих воїнів Іванковець.

Серед гостей села було керівництво Козятинської міської ради, діти та педагогічний колектив гімназії № 9, побратими на реабілітації та демобілізовані воїни, підприємці. Відкрила мітинг Ольга Безпалько.

— Кожен із нас живе в час змін, переосмислення, переоцінки цінностей. Все, що раніше для нас було буденне — тепер безцінне. Для багатьох, на жаль — взагалі недосяжне.

Ми, насправді, так багато мали до війни, до того часу, як російський брудний чобіт ступив на святу українську землю.

Ми мріяли, подорожували… Ми збирались у теплому родинному колі та навіть не усвідомлювали того, що ось воно, те найцінніше, — коли рідні очі дивляться на тебе, а легка посмішка гріє душу.

З-поміж таких великих втрат — ми так багато здобули та продовжуємо це робити. Ми куємо почуття власної гідності, маємо чітке прагнення до української ідентичності, ми боремось за цілісність української держави. Ми здобули ненависть до всього російського. Мова викликає огиду на фізіологічному рівні. Тепер людей, яким важливо «ЯКА РІЗНИЦЯ» стає більше!. Чи не запізно? Ні! Однозначно ні! Адже на нас відповідальність — зберегти ту Державу, в якій би так хотіли жити і так самовіддано за неї боролись ті, за для кого ми сьогодні тут, — сказала ведуча та оголосила мітинг відкритим.

Право підняти прапор України ведуча надала сину загиблого воїна Сергія Федорука Назару Федоруку. Зазвучав Гімн України. Відкрити меморіальні дошки Василя Осіпчука, Сергія Мішина, Василя Пирогова, Сергія Бігуна, Артема Москаля, Сергія Федорука, Сергія Демянюка, Олександра Лавренюка ведуча надала право родинам загиблих воїнів

— Сьогодні нас зібрали тут мужні чоловіки, що навіки поселились у наших серцях, у нашій пам’яті, у наших болючих ранах. Вони всі різні за віком, вподобаннями, характером та діяльністю, та всіх їх об’єднало гостре відчуття захистити свій рідний дім та українську землю. Не професійні воїни, не ті, що народжені для війни, але своїми мужніми грудьми закрили цілу Україну та кожного з нас. Тепер їхні, тепер такі спокійні обличчя, будуть щодня нам нагадувати, кому ми завдячуємо життям, — сказала ведуча та запросила до молитви за полеглими Героями та освячення Алеї Пам’яті настоятеля храму святого Пророка Іллі Романа Масиру та настоятеля храму Покрови Пресвятої Богородиці Василя Влізло.

Після освячення банерів ведуча закликала всіх присутніх до Алеї пам’яті Героїв покласти квіти. Далі Ольга Безпалько розповіла біографії Героїв

Пирогов Василь Петрович народився 6 вересня 1988 року у с. Іванківці. В трирічному віці він переїхав з батьками до Козятина, навчався у 5-й школі.

У 2005 році Василь вступив до нашого училища, де здобув професійно-технічну освіту з відзнакою за спеціальністю «бригадир колій». В 2007 році був призваний на строкову службу до лав Збройних Сил України.

З 2009 року по 2019 рік працював на Козятинському м’ясокомбінаті. Василь був товариською людиною, мав дуже багато друзів. Він обожнював футбол, саме йому присвятив аж цілих 20 років. Він грав у складі команди «Інфолайн Поділля».

Гордістю та відрадою і найбільшою втіхою для Василя була його донька Дарина.

5 квітня 2022 року був мобілізований до військової частини А 7339, де проходив службу на посаді головний сержант — командир міномета 2-го мінометного взводу мінометної батареї.

13 червня 2022 року Пирогов Василь Петрович, позивний «АМУР», вірний військовій присязі, під час висунення на позиції 2- ох розрахунків мінометної батареї поблизу н.п. Мазанівка Слов’янського району Донецької області, потрапив під артилерійський обстріл, внаслідок чого отримав множинні осколково-вогневі поранення не сумісні з життям.

Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню (посмертно).

 

Бігун Сергій Дмитрович народився 30 грудня 1976 року в місті Балтійськ, Калінінградської обл. у сім’ї військових. Через деякий час сім’я переїхала до України у місто Сарни Рівненської області. У 1991 році, закінчивши середню школу, вступив до училища м. Сарни, де здобув професію механізатор меліоративних робіт.

Працював оператором опалювальної системи у місцевому навчальному закладі.

25 лютого, після повномасштабного вторгнення російських терористів на нашу землю Сергій, маючи родову травму правої руки, вирішив добровільно йти до військкомату та захищати свій дім та нашу Україну від рашистських загарбників. Там був зарахований солдатом до особового складу військової частини А 7339, де проходив службу на посаді стрільця 3-го стрілецького відділення, 3-стрілецького взводу, 3-ї стрілецької роти.

6 жовтня 2022 року внаслідок мінометного обстрілу у Бахмуті Донецької області — загинув, отримавши травми несумісні з життям. У Сергія Дмитровича залишились дві доньки Катя та Ярослава.

 

Демянюк Сергій Олександрович народився 2 лютого 1995 року в Козятині. Дитячі роки пройшли в селі Іванківці. Після закінчення Іванківецької школи вступив до нашого училища. Мав неабиякий хист до будівельної справи тому і працював на будівництвах, як в Україні так і за її межами. З-за кордону спішив додому здійснити свою заповітну мрію — придбати справжнє чоловіче авто — БМВ.

16 лютого 2023 року був призваний до лав Збройних Сил України.

Бойову підготовку проходив у Миколаєві та у Львові. Бойові дії Сергія розпочалися в Херсонській області і саме тоді орки підірвали Каховську ГЕС. Саме там він зрозумів, що він захисник своєї Держави і що перемога буде обов’язково за нами. В червні був переправлений під Бахмут.

З першої зарплати він таки купив автомобіль, який ще довго знаходився в частині, де був надзвичайно корисним. Не було такого дня, щоб він не зателефонував мамі і не сказав, що все буде добре. На прохання мами «Приїдь додому» відповідав «А як тут хлопці будуть без мене?». Де б він не знаходився, за будь-якої можливості висилав подарунки для улюбленої племінниці, а сестрі наказував піклуватися про маму.

6 вересні 2023року солдат Демянюк Сергій Олександрович внаслідок мінометного обстрілу біля села Андріївка, Бахмутського району, Донецької області загинув.

Завжди енергійний, життєрадісний, активний. Був надзвичайно майстровитим, саме тому в нього було багато друзів, які хотіли бачити його хрещеним батьком для своїх дітей.

 

Москаль Артем Олександрович народився 17 жовтня 2002 року в с. Іванківці. Навчався в місцевій школі. Був дуже веселим, активним, чуйним хлопчиком, завжди приходив на допомогу іншим. А ще був дуже працелюбний, допомагав по господарству. Ніколи не боявся роботи. Велику роль у вихованні юнака відіграла також і його бабуся, з якою він проводив багато часу. Ще з дитинства дуже любив техніку, особливо цікавився мотоциклами. Після закінчення школи вступив до Козятинського училища, де й здобув професійно-технічну освіту за спеціальністю «слюсар з ремонту автомобілів» в 2020 році. В грудні 2020 року призваний на строкову службу до Національної Гвардії України. Під час проходження військової служби підписав контракт. Повномасштабне вторгнення застало Артема на службі.

Навіть в умовах війни він проявляв себе дуже активним та завзятим і все ще з мріями про великий байк.

Волонтер Ольга Пирогова згадує, як щоразу, коли приїздили на позицію до Артема та його побратимів — хлопець щоразу змінювався на очах: мужнішав, ставав не за віком старшим. Це було помітно і в поведінці, і в розмові. Він вже ледь нагадував того малого бешкетника з села. Це був справжній чоловік.

Востаннє вони приїхали туди з дідусем Артема. Хлопець повертався з позиції. З таким вогнем у очах тоді сказав, що «в 15-числах, сподіваюсь, піду у відпустку, я в перших списках». Та не судилося…

15 жовтня 2022 року Москаль Артем Олександрович, вірний військовій присязі, стрілець 1 відділення 2 патрульного взводу 1 патрульної роти патрульного батальйону військової частини 3035, в бою за нашу батьківщину, поблизу н.п. Терни Донецької області, отримав поранення, несумісне із життям.

У тому пеклі Артем знайшов кохану з Донеччини. Мав мрії та плани на спільне майбутнє… Тепер же вона час від часу приїздить до нього на могилу. Тепер лише такі болісні, мовчазні зустрічі.

Нагороджений орденом «За мужність» 3 ступеню (посмертно).

 

Федорук Сергій Васильович народився 25 жовтня 1987 року в селі Іванківці, навчався в місцевій школі. Згодом — у козятинському училищі, де здобув професію столяра.

В 2011 році одружився. Працював в «Агро Домі».

В 2015 році під час 4-ї хвилі мобілізації був призваний на військову службу та гідно виконував службові обов’язки в зоні бойових дій Донецької області.

Молодший сержант Федорук Сергій Васильович за час проходження служби був відзначений Президентською грамотою, медаллю «За військову службу Україні», пам’ятним нагрудним знаком «Захиснику Вітчизни», медаллю «За жертовність і любов до України» та нагрудним знаком «Гідність та Честь». Після закінчення служби працював стрільцем 4- го розряду у Воєнізованій охороні станції Козятин-1.

В 2017 році народився довгоочікуваний синочок, якого щасливі батьки назвали Назар.

З 24 лютого 2022 року був призваний до Лав Збройних Сил України де проходив службу командиром кулеметного відділення на Луганському напрямку. В кризовій ситуації, для збереження особового складу вивів з оточення більше 30-ти людей, що і зберегло всім життя, після чого був призначений головним сержантом мінометної батареї військової частини А — 7339 і присвоєно звання сержант. З Луганського напрямку був переведений в Донецьку область — м. Бахмут. Після трьох місяців запеклих боїв частина була відведена для доукомплектування.

З 12-го на 13-те листопада біля населеного пункту Дружківка Донецької області, отримав численні важкі травми. Був доправлений в лікарню імені Мечникова. Лікарі боролися за життя Сергія до останнього. 14 листопада 2022 року о 9:40 Федорук Сергій Васильович, з позивним «Горобчик» — помер. 

 

Лавренюк Олександр Вікторович — народився 24 серпня 1983 року в с. Козятин. Навчався в 9-й школі. Зростав розумним, допитливим та працелюбним хлопчиком. Хотів знати та вміти все. Закінчив наше училище та здобув професію провідник пасажирських вагонів. Довгий час працював від Київського резерву. З часом перевівся в Козятин. Разом з дружиною виховували двох синів та донечку. Всі свої знання передавав дітям. А вмів він все: і змайструвати, і відремонтувати, і по господарству. Був затятим мисливцем та рибалкою. Завжди з посмішкою, впевнений в собі чоловік заряджав людей, які його оточували, позитивом та спонукав їх до гарних вчинків.

З початком повномасштабного вторгнення Олександр Вікторович одразу вступив до територіальної оборони, а 21 квітня 2022 року був призваний на військову службу до лав Збройних Сил України та проходив її в Козятині в військовій частині А 1329. У 2023 році з рідним братом, поблизу Козятина збив шахеда, та отримав заохочувальну відзнаку командування сил логістики Збройних Сил України «Хрест логістики». 15 листопада 2024 року був відправлений на Курський напрямок. Коли міг, телефонував дружині, заспокоював та казав, що все буде добре. А 2 грудня 2024 року о 15:00 Лавренюк Олександр Вікторович — водій 2- го стрілецького відділення, 2-го стрілецького взводу, 3-ї стрілецької роти військової частини А 7320 поблизу населеного пункту Круглєнькоє, Суджанського району, Курської області під час виконання бойового завдання отримав поранення, несумісне з життям.

Нагороджений відзнакою Козятинської міської ради «За героїзм і патріотизм».

 

Мішин Сергій Вікторович народився 26 серпня 1967 року в селі Сенцово Ліпецької області. В 13 років переїхав до України. Тепер його дім був у мальовничому селі Іванківці.

Навчався старанно та успішно в Козятинській школі № 2. Мав здібності до музики. У сільському клубі молоді музиканти навіть створили свій колектив, де Сергій був барабанщиком. Мав багато друзів. І сам він був тим другом, який завжди приходив на допомогу. Щирий, добрий та відкритий.

Згодом вступив до професійно-технічного училища № 4 у місті Бердичів, та у 1984 році здобув спеціальність — токар. Короткий час працював на заводі в Бердичеві. З 1985 року проходив строкову службу в Іваново. В 1987 році Козятинським військоматом був звільнений в запас. Працював на будівництві. Старався допомагати мамі, доглядав її.

З 4 лютого 2015 року став учасником антитерористичної операції. Був мінером. Там отримав контузію. Про війну майже нічого не розповідав. 8 квітня 2016 року був звільнений в запас за станом здоров’я. Проходив лікування у військовому госпіталі.

Тоді ще дуже тішився, коли приїхали волонтери з Козятина. Емоції настільки були сильні, що він, забувши про важкий стан здоров’я, біг їм на зустріч. Жорстока війна забрала у Сергія здоров’я, а зрештою, 15 липня 2018 року — життя.

 

Осіпчук Василь Петрович

Народився 15 березня 1963 року в с. Іванківці. Навчався в 9-тій школі. Після закінчення школи вступив у Козятинське училище та закінчивши навчання з відзнакою, здобув професію «черговий по станції». Невдовзі пішов служити до війська. Армійська служба припала до душі, тому після її закінчення був направлений на офіцерські курси, згодом отримав звання молодший лейтенант. Працював у Козятинській дистанції колії бригадиром колії по рейковим колам. У вільний від роботи час захоплювався музикою. З 25 серпня до 7 листопада 2014 року брав участь в зоні антитерористичної операції в якості водія БТР бази виробничо-технологічної комплектації внутрішніх військ МВС України.

28 липня 2015 року добровольцем мобілізований до лав Збройних Сил України. Пройшов підготовчі курси при Академії Сухопутних військ імені Петра Сагайдачного (нині — Національна Академія Сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, місто Львів). Служив командиром інженерно-саперного взводу 1-го механізованого батальйону 28-ї окремої гвардійської механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України. Та продовжив нести службу в зоні антитерористичної операції на Сході України, пройшовши гарячі точки.

24 березня 2016 року старший лейтенант, командир інженерно-саперного взводу 1-го механізованого батальйону 28-ї окремої механізованої бригади — Осіпчук Василь Петрович загинув від вогнепального поранення в груди під час виконання службових обов’язків поблизу села Верхній Мінченок, Станично-Луганського району, Луганської області. Похований у рідному селі Іванківці.

Залишилися дружина Олена, син Микола, донька Ольга та онуки.

Був нагороджений нагрудним знаком «За заслуги перед Козятинщиною» (посмертно), відзнакою Козятинської міської ради «За героїзм та патріотизм» (посмертно), нагрудним знаком «Почесний громадянин міста Козятина» (посмертно).

Від мікрофона слово мали секретар Козятинської міської ради Ірина Репало, директор Агро дім «Іва» Віктор Сагайда, волонтер, сестра полеглого Героя Василя Пирогова Ольга Пирогова, від воїнів-захисників слово мав Микола Бабур, директор гімназії № 9 Олег Заїчко з учнями гімназії та священик отець Василь Влізло.

— Сьогодні ми тут, у Іванківцях, для того, щоб зрозуміти невеличке село, але з такою кількістю Героїв. Ми схиляємося перед кожним Героєм, розуміючи, що кожен з них пролив кров і віддав своє життя за кожного з нас, щоб у нас продовжувалося мирне життя. Своїм подвигом вони захистили тисячі життів українців. Сьогодні ми тут, щоб зрозуміти, що у спадок нам вони залишили своє ім’я, які ми повинні, цінувати, шанувати і пам’ятати. Сьогоднішня подія дасть кожному з нас урок історії, що ворог прийшов вбивати, красти і загубити. Він вбиває найдорожче, дорогих нам людей. І кожного разу все важче і важче прощатися з кожним. Сьогодні ми, розуміючи подвиги кожного з них, карбуємо в своєму серці ім’я кожного. Вшановуємо пам’ять і прославляємо їх, — сказала Ірина Репало.

Всі виступаючі говорили правильні речі різними словами, а в цілому йшлося, що не так важливо хто і скільки чого зробив. Ми повинні підтримувати родини Героїв і не маємо права зрадити пам’ять про воїнів небесного війська. Ми маємо бути гідними їхньої мужності, відваги, їхньої жертовності. І щоб жертва наших Героїв ніколи не була марною — казали виступаючі. Після виступів Героїв України вшанували хвилиною мовчання а Ольга Безпалько закрила мітинг з нагоди відкриття дошки пам’яті у Іванківцях.

 

 

 

 

 

 

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.