Максим нічого не сказав рідним. Зібрався і пішов боронити Україну

Вячеслав Гончарук

Минув рік, відколи село Білопілля втратило свого сина — Максима Олександровича Кошового — юного, щирого, працьовитого хлопця, який віддав своє молоде життя за волю і незалежність України

У Білопіллі та й в усій Глуговецькій громаді пам’ятають своїх Героїв. В пам’ять Максима Кошового на сільському кладовищі за загиблим воїном провели мітинг пам’яті. Відкрили його завідувач філії Центру культури та дозвілля села Селище Антоніна Коломієць та завуч Білопільської гімназії Тетяна Панасюк.

Ведучі з болем в серці говорили про важку втрату. Що Максим був щирий, працьовитий, віддав своє молоде життя за державний суверенітет та незалежність України. Окремо ведучі зупинились на біографії Героя

— Народився Максим 29 січня 2001 року у добрій, роботящій родині колгоспників і хлопець змалку переймав любов до праці, до рідної землі, до простого але справжнього сільського життя.

З дитинства Максим був тихим, лагідним і дуже чуйним. Він мав добре серце і світлу душу — завжди готовий допомогти, підтримати, не образити ні словом, ні вчинком.

1 вересня 2007 року він вперше переступив поріг Білопільської середньої школи. Максим гарно вчився, особливо любив математику та історію — дві науки, які поєднували в ньому розум і серце. Він цікавився минулим, шукав старовинні речі, і ті артефакти, які знаходив власноруч, залишилися в стінах школи та вдома — як жива пам’ять про його любов до історії, до свого коріння, до землі, на якій зріс.

Після закінчення школи Максим вступив до ПТУ №4 Бердичева на спеціальність токаря-зварювальника. Там його пам’ятали як сумлінного, скромного і працьовитого учня. У 2019 році він отримав грамоту за високі навчальні досягнення та зразкову поведінку. 19 лютого 2020 року Максим отримав диплом кваліфікованого робітника і повернувся працювати токарем у рідне господарство СВК «Білопільський».

Але незабаром доля покликала його на інший шлях.

6 жовтня 2020 року Максим був призваний на строкову військову службу. Три довгі роки він служив без відпусток, не знаючи спокою й відпочинку, але ніколи не скаржився. Для нього служба — це був обов’язок, честь, справа совісті.

Коли у 2024 році він підписав контракт і вирішив піти на фронт, то не сказав про це рідним. Не хотів, щоб мама і сестра плакали, щоб хвилювалися за нього. Він просто тихо зібрався і пішов — бо вважав, що має бути там, де найважче. Бо серце не дозволяло стояти осторонь. Бо так роблять справжні чоловіки. Так чинять ті, хто любить свій народ більше, ніж себе. Максим був доброю і щирою душею, завжди готовою прийти на допомогу. У родині він мав старшу сестру, з якою його пов’язували особливо теплі й ніжні стосунки. Вона була для нього нянею, вчителькою, подругою. Вони разом ділили дитинство, разом допомагали батькам у господарстві, разом росли — як два промінчики однієї любові.

Максим ніколи не підвищував голосу, не говорив зла. Його посмішка — лагідна, трохи сором’язлива — завжди випромінювала добро. Він був тим, кого всі любили: за простоту, за чистоту серця, за те, що завжди залишався справжнім.

Максим служив у військовій частині А—4623 і мав позивний «Атаман». Його життя обірвалося надто рано, але його ім’я назавжди вписане у серце села Білопілля, у пам’ять школи, у душі тих, хто його знав і любив.

Сьогодні, у день першої річниці його загибелі, ми згадуємо Максима не лише зі сльозами, а й із гордістю. Бо він — приклад справжнього українця, який любив тихо, діяв рішуче і жив чесно.

Його подвиг — це не лише біль утрати, а й світло віри. Віри у те, що добро сильніше за зло.

Світла пам’ять тобі, Максиме.

Ти пішов, але не зник. Ти залишився у кожному подиху вітру над Білопіллям, у шелесті трав, у дитячому сміху, у тиші, яка промовляє: він жив, щоб ми могли жити.

Вічна шана і слава Герою України — Максиму Олександровичу Кошовому, — сказала ведуча і запросила до слова селищного голову Олександра Амонса. Очільника громади вразило, що на річницю загибелі Героя прийшли віддати йому шану так багато односельців і гостей села. Олександр Амонс висловив підтримку родині, а все інше сказане ним відобразилося у пісні «Заплакало Небо», яку виконав настоятель Свято- Михайлівського храму отець Іван.