Харчувалися тим, що залишалося на столах після евакуйованих: про роботу провідників у війну

• Це розповідь про двох провідників нашого міста, які почали поїздку 22 лютого а змінилися з роботи 24 березня. Світлана і Віктор до змін в роботі призвичаїлись швидко.
• Кажуть, спочатку було важко з харчами.
• «На те ми залізничники, щоб не падати духом» – сказали вони, але від пережитого у них з’явилася сивина.

Світлана та Віктор – подружня пара. Вони 25 березня прийшли провідати матір Віктора. Домовились про зустріч, коли вони повертатимуться від матері додому.

Віктор за роки строкової служби проходив військові навчання, тому на початку нашої розмови з іронією запитав:«Ви хочете, щоб ми розповіли вам, як ми потрапили під час поїздки на військові навчання?».

— І це також, тільки нас цікавить чому ваша поїздка була такою тривалою?  

— Так вийшло заступили в рейс 22 лютого, повернулися в Київ, а там над головами літають ракети. Щоб заспокоїти дружину я Свєті казав: ти уяви, що ми на військовому навчанні.

— Тільки, як було уявити, – до розмови підключається Світлана. – коли я знаю, що ракети вибухають недалеко від нас, а після кожного сильного вибуху дзвеніли вікна і вагоном хилитало. Наш потяг по швидкому екіпірували і подали під евакуйованих. Людей на пероні було багато.

— А в які міста ви відвозили пасажирів і з яких міст забирали евакуйованих?

— Перших ми відвезли до Івано-Франківська, то були багаті й добродушні люди. Залишили на столах печиво, воду, консервацію, кільця ковбаси. Зазвичай м’ясні продукти залишені на столах ми в пункті обороту віддаємо собакам. Тільки у Івано-Франківську ми песиків не бачили. Пізніше, як виявилось, те, що приготували собакам, нам стало в пригоді. – розповідає Віктор – Графік руху був настільки утаємничений, що не ризикували піти в місто та скупитися. За місяць, що були в поїздці, крім Івано-Франківська привозили людей у Львов, Ужгород, Хелм (Польща). Евакуювали людей з Запоріжжя, Пологів, Харкова, Краматорська, Києва.

— А волонтери вам їсти виносили?

— Волонтери виносили у Львові вареники. Важко з продуктами харчування було перших днів 8-9. В ті дні ми дійсно голодували через те, що не було можливості скупитися, хоча гроші на карточках були. В пригоді навіть ставали ті продукти, які ми збирали з столів. Ось так і виживали. – каже Світлана. – Це вже потім ми знали, коли приблизно у нас відправлення і ми знали час, на який можна було розраховувати, щоб скупитися. Та й Укрзалізниця через три тижні після вторгнення відкрила для залізничників пункти харчування, робочі їдальні, де можна було перекусити.

— Вікторе, на якій із станцій евакуація виявилась найскладнішою?

— Вибухи було чутно на кожній зоні посадки. Складно було дивитися на дітей, які близько трьох тижнів просиділи в підвалах. Люди навіть здавалося б вже майже в безпеці все одно налякані війною. Це зовсім не ті діти і не ті батьки, які були до 24 лютого.

Автор статті знав Світлану й Віктора раніше і помітив, що після цієї тривалої поїздки волосся у них значно посивіло. Коли запитав про це, Світлана з Віктором переглянулися та й Віктор каже:«Моє посивіле волосся з російським вторгненням не пов’язане. То вже мабуть від нашого віку. У нашому віці і до війни ми зустрічали сивочолих чоловіків. Нам же скоро 50». 

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.