Голодні, холодні, простуджені. Як провела 9 днів у підвалі подруга нашої землячки

• Ця історія про подругу дитинства нашої землячки, яка провела 9 діб у підвалі багатоповерхівки.
• Приходили додому тільки вдень, а коли вили сирени – поверталися в укриття.
• Всю цю історію нам розповіла Галя з Харкова, коли 6 березня дісталася у Козятин

Народилися двоє жінок-тезок на Хмельниччині. Починаючи з дитячих років були одна для одної наче рідні сестри. Після школи працювали на одному комбінаті. Коли повиходили заміж – роз’їхались по різних містах, але залишилися подругами. Одна Галя стала мешканкою Харкова, а її тезка поселилася у Козятині. 

Так вони жили, радіючи життю поки не почалася повномасштабна війна. 

– В перші хвилини бомбардувань ми вибігли на вулицю і не знали, що трапилось. Потім завила сирена.З’явилися військові і вони сказали, що це не учбова тривога і треба бігти в укриття. Нашим укриттям було підвальне приміщення багатоповерхівки. – розповідає харків'янка. – Тільки де той півал, я не можу сказати тому, що в Харкові залишилися ще багато людей і я не хочу, щоб їм чимось зашкодити навіть теоретично.

— А скільки днів ви провели у підвалі за 9 днів війни?

— Навіть приблизно не знаю, легше порахувати скільки часу ми з донькою й онуками за 9 днів  вдома були  Ночувати вдома ніхто не наважувався, дуже сильні бомбардування були. Вдень, бувало, заходили додому, тільки ненадовго, знов вила сирена і люди поверталися у підвал. 

Підвал не опалювався, багато людей простудились, а на третій день стало важко з харчами. Запасів на тривалий час ми не робили.

— Галю, а  які були настрої людей коли ви були у підвалі?

— Може трохи паніка була б, якби не військові. Вони ходили між людьми,  люди їх запитували, коли бомбардування припиняться. Військові заспокоювали цивільних і ділилися з ними своїми пайками. Всі розуміли: війна і летять ракети, але від такої дружньої атмосфери страх кудись подівся. Військові кожен день були інші, а традиція ділитися з людьми пайками залишалась без змін. Якби наше укриття було теплим можна було ризикнути перечекати. Від щоденної біганини хата-підвал  накопичувалась втома, а в додаток діставала простуда, внуки стали температурити. Почула, що залізниця дає потяги на евакуацію. Порадились з дочкою і внуками, вирішили їхати на батьківщину.

— Розкажіть, як ви добирались.

—Людей було дуже багато. Ми з  практики знаємо, як в часи пік люди сідають в електричку. Наші солдати і в цій ситуації стали великими молодцями. Не дали створити хаос при посадці у вагони. У кожне купе плацкартного вагона садили по 13 людей Стояли люди і на коридорі, а дітей розмітили на других полках, щоб вони спали. У Львів ми приїхали 5 березня. З Львова був поїзд на Ковель. З Ковеля до Рівного, а звідти вже додому.

— Що залишилося в пам’яті за ці дні російської навали?

— Шкода було покидати рідну домівку, куди я вклала більшу половину свого життя. Маю впевненість, що повернуся, тому що вірю у ЗСУ, нашу територіальну оборону та нацгвардію. Я не знаю скільки буде тривати ця війна. Мольфари Закарпаття кажуть, що проженуть ворога за чотири тижні. Зараз аплодую нашим воякам. Якщо справдиться прогноз мольфарів, то буду дуже рада.

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.