«Будемо нагадувати, поки кожен воїн не отримає належної уваги і справедливості»

• У суботу, 12 вересня, незважаючи на дощову погоду, ініціативна група «Полонені безвісти зниклі» вчергове вийшла на акцію. Люди вийшли щоб нагадати: їхні рідні мають бути повернуті додому.

Перед початком акції координатор групи Тетяна Гуменюк розповіла присутнім останні новини, щодо «Дошки надії» та «Дерева надії».

— З «Дошкою надії» має допомогти з фінансуванням проєкту міська рада. А «Дерево надії» — це наш проєкт, —  сказала координатор групи. 

Саме під час п'ятихвилинки перед  початком акції до неї підійшов наряд поліції. Правоохоронці запитали чи потрібна від них якась допомога.

— Дякуємо. Нічого не треба. Ми нічого не перекриваємо і не займаємо проїжджу частину дороги. Годину ми стоїмо з двох сторін дороги і розходимось, — сказала Тетяна Гуменюк. 

Ми спілкувалися з родинами і у кожної своя, але подібна ситуація з багатьма історіями зниклих безвісти. Стояв на позиції і зник безвісти. Скільки в такому формулюванні принизливості до захисника України, а іноді неправди. Зник, наче пішов у СЗЧ. Може все набагато простіше: військовослужбовець стояв до останнього, а його командир самого високого рангу довів ситуацію, назвавши її самим коректним словом, перетримав на позиції. Як легко командиру записати статус безвісти зниклий і який він важкий для родини — жити надією. І Закон України не обмежує час, протягом якого людина може перебувати в статусі зниклого безвісти за особливих обставин, і розшук триває до встановлення долі військового. От тільки біда, що крім самих родин їхніх рідних мало хто шукає. 

— Сьогодні, в суботу, ми знову вийшли на вулиці не просто з плакатами — ми вийшли з болем, любов'ю та надією. За кожним фото — чиєсь життя. За кожним імʼям — родина, яка чекає звістки. За кожним прапором — людина, яка віддала

найдорожче за нашу свободу.

Ми говоримо про тих, кого не можна дозволити собі забути. Про наших безвісти зниклих та полонених захисників України.

Ми нагадуємо: вони — не цифри, не списки, не статистика. Вони — сини, чоловіки, батьки, брати, друзі. Ми будемо виходити знову і знову. Будемо говорити, поки нас чують. Будемо нагадувати, поки кожен із них не отримає належної уваги, правди та справедливості. Наші ще не вдома. Наших не можна забувати. За них треба боротися. І дякуємо кожному, хто сьогодні був поруч.

Разом — сильніше. Разом – до правди, — сказала Тетяна Гуменюк і додала: —

Користуючись можливістю звернутись до міської ради через засоби масової інформації, звертаємось колективно до міської ради з проханням встановити «Алею надії» для наших захисників, які зникли безвісти або перебувають у полоні у ворога. Тому що це також герої, яких ми повинні шанувати та пам’ятати. Нагадувати, що вони ще не вдома і ми їх пам’ятаємо і чекаємо.

Додайте РІА Козятин до вибраних джерел в Google.