20 тонн допомоги відправили на Харків

• Козятинчанин Ігор Сороцінський разом із друзями не лише з України, а й з усього світу допомагає доправляти гуманітарні вантажі у ті міста, які цього потребують.
• Нещодавно завдяки зусиллям волонтерів вдалося передати харків’янам продукти та засоби гігієни. Та це не єдине місто, якому допоміг наш земляк.
• Він був у Чернігові і на власні очі бачив, що рашистські ракети та артилерія поробили з нашою землею. Був у Житомирі, де розвозили речі для наших захисників

Ігор Сороцінський — підприємець. До вторгнення рашистів козятинчанин займався виробництвом меблів. А протягом останніх двох років консультував різні компанії і допомагав їм формувати відділи продажів, аби вони мали змогу якомога краще реалізувати виготовлену продукцію. Із початком повномасштабної війни Ігор почав активно волонтерити. Чоловік відправляє гуманітарні вантажі, які приходять з-за кордону, до різних куточків нашої країни.

— У мене сформувалася велика мережа знайомств у різних областях — Київська, Житомирська, — каже Ігор Сороцінський. — Я ще така людина, що люблю поспілкуватися. Знаю багатьох людей і в Україні, і за кордоном. Із початком повномасштабної війни почалися дзвінки. Одним допомагав, щоб воно все пішло в правильні руки, а не осіло десь на складах. Іншим допомагав отримати те, чого дуже не вистачало. Люди розуміють, що з мого боку є гарантія, що воно піде в потрібні руки.

Взаємодопомога

Ігор працює як координатор — він зв’язується з людьми й організаціями за кордоном, вони формують гуманітарні вантажі, відправляють їх до України, а козятинчанин шукає, кому ця допомога необхідна і відправляє її туди. Нещодавно таким чином доставили до Харкова фуру з гуманітарною допомогою. Харків’яни отримали велику партію овочів (картопля, морква, цибуля, буряк та інша городина), а також предмети гігієни для жінок і дітей.

— Дзвонить мені голландець Арно, — розповідає Ігор. — Він трохи спілкується російською. Каже: «Я вам відправив машину, знаю, ви трохи знайомі з Житомирською облрадою, ми чули, що в Житомирі з продуктами немає проблем. Фура наша вже в Україні. Куди б ми могли відправити цю партію продуктів?» Я відповідаю: «Дайте мені 24 години, я вам скажу, куди і що». Я шукав тих, кому можна довірити такий об’єм. Тому що ті, хто дзвонить і сам випрошує — це вже перший сигнал, що воно десь піде не туди. Якщо не все, то частина точно. А мені треба було перед європейцями відзвітувати.

Зробивши декілька дзвінків, Ігор вирішив відправити гуманітарний вантаж на Харків. Ще раніше харківські волонтери допомогли нашому козятинчанину зібрати для медиків набір аптечок із турнікетами, кровоспинними речовинами та всім необхідним. Відправили «Новою поштою» цілу партію, при чому абсолютно безкоштовно. Ігор просто зателефонував до одного з волонтерів і запитав, чи є можливість допомогти із аптечками, позаяк вони потрібні були терміново. І вже до кінця дня отримав позитивну відповідь.

— Я подзвонив до Валентина, запитую: «Ви годуєте людей? Як проходять ваші волонтерські діяння, що ви робите на даний момент в Харкові?» — продовжує козятинчанин. — Він каже: «Є у нас ресторани, які готують із продуктів, які привозять люди із сіл, і цю їжу роздають діткам і жінкам, сім’ям, хто в метрополітенах». Метрополітен же великий, вони його поділили на сектори. Там дорослі, там діти, там школярі, там вже проводять заняття і відповідно потрібно було щось готувати, чимось людей годувати. Я запитав, чи вони цим займаються, запитав назви закладів. Він сказав. Я колись займався пивоварінням, відправляв у той же Харків пиво, то я вже орієнтуюся плюс-мінус, що чув ці назви, що є такі кафе. Кажу: «У мене є партія овочів, підійде?» Валентин каже: «Чудово, бо у нас якраз закінчується».

Двадцять тонн гуманітарної допомоги зберігалися на складі у Рівному. Залишилося лише знайти машину, заправити пальним і доправити це все до Харкова. Що і зробили харківські волонтери. А потім записали відео, на якому дякують Козятину і особисто Ігорю за надану допомогу.

«Як гриби стирчать ракети»

Харків’яни не єдині, кому допоміг Ігор. Протягом перших півтора місяця козятинчанин разом із друзями-волонтерами регулярно доправляв допомогу на Чернігівщину. Каже, ми у Козятині відносно не постраждали від війни. У самому Чернігові і біля нього ситуація кардинально відрізняється.

— Ми їдемо, тут лісосмуга, там одне поле, там інше, а в полі як гриби стирчать ракети, — розповідає волонтер. — Просто позастрягали. Одна в асфальті застрягла, мусили об’їжджати. Там розвалені всі мости. Там по одній машині на залізних понтончиках переїжджають прірву. Трішки лівіше чи правіше — і все, ти полетів і тебе немає. І люди їдуть, черга на 2–2,5 кілометра в один бік і в зворотній. Ми три години їхали в один бік, щоб у Чернігів заїхати, там кілометрів 10 лишалося, і назад ми так само виїжджали. Бо допомагав знайомим і деякі речі забрати, і поранених вивезти.

Гуманітарну допомогу на Чернігів доставляли невеликими спринтерами. Відправити фуру не було можливості. По-перше, через те, що мости були усі зруйновані. По-друге, велика вантажівка привертає до себе забагато уваги і може стати мішенню.

— Людей тоді мирних дуже багато розстрілювали, — згадує Ігор. — Була ситуація, що батько і син їхали, батька розстріляли, син пролетів. Перед цим їхало два моїх знайомих, один проїхав, іншого розстріляли. Одного заживо спалили. Люди цивільні свідомо йшли і розуміли, що це може бути останній раз.

Завдяки нашим волонтерам вдалося доправити до обласної лікарні великий генератор. Зробити це було не легко.

— Його везли більше двох тижнів, — каже козятинчанин. — Військові не змогли, до мене дзвонили самі хлопці, просили допомогти знайти дизельний генератор на 45 кіловольт, який би потягнув усю обласну лікарню. Три доби він завантажений стояв на причепі, ми чекали, коли закінчиться обстріл, бо просто сипали, не давали голову підняти.

Перевірку пройшли

Серед пріоритетних міст, куди козятинчанин відправляв допомогу, був і Житомир.

— Житомир також бомбили дуже сильно перший місяць, навіть перші два тижні, — каже Ігор Сороцінський. — І обласну дитячу лікарню, і пологовий, і військові об’єкти. У мене там знайомий живе. Він взяв свою машину і почав возити по військових частинах продукти.

Допомагали не лише військовим, а й цивільним. Ігор каже, що житомиряни приходили на склади, де розвантажували гуманітарні вантажі, і брали собі продукти. Серед них було багато матерів-одиначок з дітками.

А раз було так, що нашого волонтера вирішили перевірити.

— Ми розвантажували по наших автомобілях продукти, каремати, — розповідає козятинчанин. — Заходить хлопець, тримає екшн-камеру і знімає все. Я запитую, з якої він організації? Він каже: «Нам зателефонували наші друзі з Німеччини, сказали, що є такий волонтер», назвав моє прізвище і показує фотографію мого посвідчення. А я скидав це фото в Берлін. Там живе Людмила, у неї чоловік німець, а вона сама з України. Вона президент Спілки української діаспори в Німеччині. Ми з нею познайомилися в телефонному режимі. Вона нам відправила той гуманітарний вантаж. І вона просто захотіла перевірити, чи дійсно ця допомога йде за призначенням. І видно дала цьому хлопчині, який знімав, мої контакти, щоб просто перевірити, чи вивантажується вантаж по тій адресі, яку ми написали. Він зайшов, познімав, ми познайомилися. Потиснули одне одному руки. Він каже: «Дякую, хлопці, бо є дуже багато випадків, що відправляють машини, а вони зникають».

Не забув Ігор і про рідний Козятин. На початку повномасштабного вторгнення допомагав нашій теробороні. Надав каремати, спальники і продукти. Та останнім часом волонтерить не так активно.

— Великий заряд енергії давало те, що коли відправилася допомога, вона доїхала і я розумію, що вона в потрібні руки дійшла, — каже чоловік. — Ті фото, ті відео, те «дякую» в вайбері, в аудіодзвінку. Через це хотілося жити. Але треба не забувати, що є магазин, є діти, яких треба годувати. Зараз вже така ситуація, що трохи все більш-менш скоординувалося.

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.