«Я не повірила, що Віталій загинув і поїхала шукати його по лікарнях Дніпра»

• В неділю, 31 грудня , страшний день для родини Шевчуків.
• Рівно рік тому, боронячи нашу рідну землю від окупантів, загинув наш земляк, Воїн Віталій Шевчук.
• Яким він був і про останню зустріч розповіла дружина Героя Антоніна Шевчук

Захищати рідний дім від ворога Віталій пішов з самого початку повномасштабного вторгнення. Віталій служив у 101-у механізованому батальйоні 61-ї окремої механізованої бригади на посаді стрілець, помічник гранатометника. 

— Коли була вільна хвилина — телефонував додому. Він був настільки хорошою людиною, що я з ним прожила, наче побувала в казці, — розповідає дружина Героя Антоніна, —  Звертався він до мене  «мамулічка» чи «кохана моя». Ніколи не скаржився, що йому важко. Завжди говорив, що дуже скучив за нами. Дуже доньку любив. Казав, що він не може загинути, на кого тоді він нас з дочкою залишить. А ми чекали, що він обов’язково приїде додому. 

На Миколая, 19 грудня, Віталію дали три дні відпустки. Він приїхав, коли дружина була на роботі.

— Він забрав мене з роботи і вдома нам з Оленою зробив сюрприз: мені подарував золоті кульчики, а доньці — обручку. Щоб я нічого не готувала,  вечерю замовив. Як виявилося, це була  остання наша зустріч, — каже Антоніна.  — На другий день відпустки Віталію зателефонували з військової частини, щоб він приїхав на позицію. Телефонному дзвінку він навіть зрадів, адже їм пообіцяли, що має бути ротація і їх батальйон мають вивести з передової для відновлення сил. Казав, коли виведуть з передової, ти можеш до мене приїхати. Тільки телефонували Віталію тому, що на Бахмутському напрямку мав бути шалений натиск противника і їх військова частина залишилася на передовій.

Вранці, 31 грудня 2022 року, Віталій написав дружині: «Мої кохані, я вас вітаю з Новим роком, щоб в тебе, кохана, все погане залишилося в році минулому, а у новому році у тебе все було добре»

— А чого у «мене» має бути все добре? Коли ти завжди писав, що у «нас» має бути все добре? — запитала дружина у відповідь, Але він вже не встиг прочитати повідомлення. 

 — Ближче до обіду до мене зателефонувала дружина Віталікового побратима і запитала у мене чи я говорила з Віталіком. Кажу їй, СМС прислав, а на телефон не відповідає. «Щось так тривожно  за наших чоловіків», — сказала вона. А через годину знов зателефонувала і сказала, що Віталіка немає, — згадує Антоніна, — Я не повірила, стала телефонувати у лікарні. Більшість з них не відповідали і 1-го січня я вирішила їхати в Дніпро шукати його сама. Знайшла в лікарні, де було його тіло. Мені сказали, що він від отриманих ран помер по дорозі в лікарню. Сама привезла його додому. Хто знав мого чоловіка, то казали, що він був справжнім Героєм по житті, загинув Героєм і пам’ять про нього має бути вічно жива. Я його буду вічно пам’ятати.

У річницю загибелі Віталія за ним провели заупокійну панахиду у храмі Святих апостолів Петра і Павла, що на Залізничному,

яку провів настоятель храму Святих апостолів Петра і Павла митрофорний протоієрей Валерій Кушнір.

По завершенні заупокійної молитви пішли на місце поховання загиблого воїна в селі Непедівка.

Там за Віталієм провели мітинг реквієм. Його ведуча Галина Корніюк в своєму виступі сказала ключову фразу:«Ми не маємо права забувати наших Героїв. Ми не маємо права жодним чином не згадувати їх. У нас не може бути свят без цих людей тому, що вони віддали своє життя за Україну, за свою родину і за кожного з нас».

Біографія Героя

Віталій Шевчук народився 19 січня 1984 року в селі Дружба, Мурованокуриловецького району, Вінницької області. 8-річним хлопчиком разом з мамою Світланою Миколаївною переїхав на постійне проживання в с. Панасівку, колишнього Козятинського району. Після закінчення у 2001 році Гуровецької середньої школи, навчався на механіка в Гущинецькому ПТУ. З 2003р. по 2005 р. виконував громадянський обов‘язок у лавах ЗСУ. Після укладеного контракту із ЗСУ деякий час служив у місті Яворів на Львівщині, а згодом у складі українського батальйону миротворчих сил ООН став на захист підтримки миру в африканській країні Сьєрра-Леоне.

У 2008 році Віталій одружився і з дружиною Антоніною ростили доньку Олену. В день повномасштабного російського вторгнення Віталій не роздумуючи прийняв рішення йти захищати рідну землю і своїй дружині Антоніні сказав :«Я мушу йти. Моя дитина не буде в підвалі жити, я йду туди, щоб ви жили у вільній Україні». 25 лютого він пішов на війну. Тепер ті його слова вже звучать, як гасло. Вічна пам'ять і слава Герою!

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.