Поети нашого краю про кохання
Любов гаряча, як та кров,
Ввірвалась у її життя.
Перевернула все вверх дном
І залишила їй дитя.
А він сказав: “Прийду, чекай
Дождись мене, не покидай”
Чекала, плакала, не спала.
Все у віконце і на двері поглядала.
І так йшли і дні, і роки.
Вже повиростали діточки.
На крила стали підніматись.
Любові лише не дочекатися.
І ждуть вони матусю рідну,
Коли прийде, приголубить, обніме.
І їсти кожному подасть,
І раду в домі всьому дасть.
То двері відірвалися на кухні,
То гвоздика заб’є сама.
А чоловіка так і нема.
Хоча вродлива, гарна, молода,
Усміхнена, весела і сумна.
Такої більш ніде нема —
Як та голубка, все воркує.
За сизим голубом сумує.
Удвох би легше діток піднімати.
А він не хоче прилітати.
А може голуби звелись?
А може їх уже нема?
“Невже мені доведеться бути
Усе життя сама-сама-сама?
Ні, я ще хочу високо літати!
А може вдасться сокола піймати?
Тільки коли і де, і як?
Я дочекаюсь, чи не так?
І в очі він мої загляне,
Знайде в них джерело із чистої води.
І я дозволю йому напитися.
І полечу з ним назавжди.
У вирій страсті і кохання.
У вечері аж до рання.
І смутку в мене не буде з ним
Життя прекрасне — ми летим!”
Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в межах грантового компоненту проєкту EU4USociety . Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження» та Європейського Союзу».
№ 40 від 3 жовтня 2024
Читати номер