«Мрію, щоб змінилося ставлення до футболу»

• Майстер. Він понад усе любить футбол. Колись сам грав у махнівському «Колосі», потім — тренував жіночу футбольну команду, зараз займається з дітьми.
• У його змішаній команді грають і хлопчики, і дівчата.
• Каже, що не мріяв бути тренером, але без спорту не уявляє свого життя

До нас не один раз зверталися друзі досвідченого старшого тренера жіночої команди майстрів «Колос Мрія», а нині дитячого тренера Миколи Бабюка, з проханням написати про нього. Але він завжди «віднікувався» від інтерв’ю: «Так ви ж згадуєте про мене, коли пишите про футбол». Та на своє 57-річчя таки здався і перше запитання до нього: стати тренером, то була мрія чи так вийшло?

— Все почалося з дитинства. Всі хлопці були закохані у спорт, — розповідає тренер. — Спорту як такого в селі не було, то хлопці всі хотіли копіювати з телевізора. По телевізору транслювали спортивні передачі. Я грав у хокей, а майданчики для хокею  заливали самі. До цього у нас був професійний підхід. Ми бачили, як лід готують по телевізору і хотіли, щоб лід на нашому майданчику був такої ж якості. Коли була якась тріщина, ми відразу  її заливали, лід був ідеальним і блищав, як дзеркало. 

Я любив стояти на воротах. У мене і досі зберігається воротарська амуніція. В магазинах амуніції для хокеїстів не було, а для воротаря — взагалі не було мови. Через дорослих знаходили спеціалістів, хто б міг зробити захисну маску. Зараз це навіть смішно, а тоді плата була прийнятна і символічна — пляшка горілки. Тільки від дітей таку плату не всі брали. Ключку воротаря можна було купити в райцентрі, але простіше було її вирізати в лісосмузі, валянки в кожній хаті були. У мене був вибір — футбол чи хокей, футбол переважив. 

— А зимою крім хокею чим ви займалися?

— Зимова риболовля, лижі, весна прийшла — в хокей вже не можна грати, а в футбол — ще рано, граємо у хокей на траві м’ячиком. Зараз у таке ніхто не грає, а цікава була гра. В хокей на траві грали, поки не підсохне, а тоді вже починали грати у футбол. Турніри були цікаві, вулиця на вулицю, куток на куток, село на село. 

Стати тренером не мріяв. За натурою я любив чомусь навчитися у когось, а те, чого навчився, сам хотів передати іншим. Другу дуже сподобалось, що у мене виходить точний удар через себе. Я йому показав, як треба бити. Я від природи був гравцем, про яких кажуть, що з м’ячем народився. Мама казала: жени корову пасти, а я м’яч беру з собою у сітку і дорогою ногою набиваю його. 

— Ваше дитинство в Махнівці пройшло? 

— У мене тато з Перемоги, а мама — з Махнівки. Влітку часто їздив до бабусі і дідуся по лінії тата. Коли став старшим, більше літніх канікул проводив у Махнівці, тому що у Махнівці було більше спортивних змагань. Але їх було недостатньо для спортивного розвитку молоді. Я був ініціатором, щоб написати в газету «Советский спорт» і «Спортивну газету». Нами ніхто не займався, все організовували самі. Після того, як приїхав журналіст, то почали проводити турніри на першість шкіряного мяча.

Я вдячний своєму першому шкільному тренеру, великому прихильнику футболу Віктору  Глущаку. Потім моїми тренерами були Олександр Чорний та Володимир  Синяк.

Імпульс розвитку спорту в нашому районі почався при Геннадію Дубенкову. А мені було запропоновано посаду інструктора по спорту. Тодішній голова колгоспу Микола Єдинач виділив гроші на футбольні сітки і запитує мене: тобі в армію коли? 

— На цю весну йду, — кажу йому. В армії пограв за військові частини, які виступали в чемпіонатах своїх областей. Коли повернувся з армії, у нас вже  була команда «Колос». «Колос» брав участь на першість області. Тоді в районі було 6-8 сильних команд і у нас були команди, які грали у першій і вищій лізі чемпіонату району й області. Наші спортсмени брали участь у спартакіадах і крім футболу розвивали і інші види спорту. В спорті навіть була конкуренція. Вершина досягнення нашого «Колоса» —  кубок області. У фіналі ми перемогли «Авангард» з Ладижина. Потім розвалився союз. Всі обіцяли, що будемо розвивати спорт, і за рік весь ентузіазм погас і підтримка пропала.Союз розвалився і до спорту не доходять руки.

— Як завершилась ваша кар’єра як гравця?

— Кар’єра завершилася в грі з Баром, але це вже зовсім інша історія. Під час гри порвалия колінні зв’язки. Операцію зробити обіцяли, але не давали ніякої гарантії.

— У вас є мрія відновити команду майстрів «Колос» Махнівка? 

— Поки у мене мрія — перемога над ворогом. А ще я хочу, щоб мої дівчата мали змогу грати на хорошому рівні. Тобто перспективних я хочу запропонувати тренерам з хорошою тренувальною базою, де спортсменка буде мати змогу далі розвиватися. З іншої сторони я не хочу вгробити футбол, який у нас є. Я білою заздрістю заздрю тренерам, у яких є підтримка з боку підприємців чи меценатів. Тренер дає результат, але результату не буде без підтримки людей підприємницької діяльності. Чим краща підтримка — тим кращий результат. Якщо меценат живе футболом, він буде підтримувати команду, тренера, допомагати розвивати спорт. Підприємець нічим не зобов’язаний перед командою. Але якщо він хоче, щоб у громаді розвивався спорт, він має розвитку спорту допомагати.

Зараз у нас грає три перспективних дівчинки. За ними вже полюють тренери з кращою матеріальною базою. А я сподіваюся, що у нас може бути база не гірша, але спортсменкам треба рости.

Зараз ми спілкуємося з тренером «Левів» Русланом Гуменюком. Він також працює на перспективу гравців, тобто підготовлених гравців віддає у футбольні академії з хорошою матеріальною базою.  

У мене зараз 5 спортсменів, які їдуть у Карпати на перегляд. Пройде хоч один, це нормально. Талановиті діти повинні рости. У тренера з гіршими умовами для тренувань перспективна молодь буде переростати.

Зараз мені не вистачає для плідної роботи тренера з Глуховець Коваля. Хочеться, щоб скоріше росіянців вигнати з нашої землі.

— Як склалася доля гравців, які виступали в чемпіонаті України?

— У нас була дуже хороша команда за підбором виконавців. Всі вони без роботи не залишились. Хто пішов грати за інші команди майстрів, хто поїхав грати за кордон. Є наші спортсменки, які перейшли на роботу у Махнівську сільську раду.

— А які у вас є побажання?

— Хочу, щоб була перемога, мирна Україна. Хотілося, щоб здоров’я не підводило. Потенціал є, а здоров’я інколи бракує. Хочу, щоб змінилося ставлення до футболу, тоді й буде результат. Ми були на змаганнях у Сосонці, а там спортивний зал відповідає всім європейським міркам.

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.