Як через Козятин у 1869 році подорожував французький інженер

• Нині до Києва ми можемо дістатися залізницею за дві-три години, а півтора століття тому, коли залізницю тільки збудували, подорож могла тривати навіть декілька діб
• А ще колись через Козятин їздили навіть іноземці
• Як залізницею до Києва через наше місто добирався французький інженер — розповідає історикиня Зоя Вільчинська

Цитуємо дослідницю історії:

«Будівництво залізниці, як і перші подорожі були не простими, як і інтерес до нового виду транспорту. У 1866 році Вищим Положенням Комітету міністрів було затверджено дозвіл на будівництво Києво-Балтської залізниці, довжиною 622 версти і від Жмеринки до Волочиська (67 верст). Будівництво доручили, за оптовим контрактом від 24 травня 1866 року, товариству «Де-Врієр і К°». 

Наприкінці серпня 1868 року рейки були прокладені в колію на всій відстані від Балти до Києва, що дало можливість відкрити тимчасовий рух на всьому маршруті. Водночас будувалася лінія від Козятина до Бердичева (27 верст), що згодом стала первинною ланкою Києво-Брестської залізниці. 

Залізнична станція Козятин згадується в офіційних документах вже за 1869 рік і офіційних документах мемуарах, спогадах очевидців. Показовими у цьому плані є мемуари Костянтина Жевре, інженера-генерал-майора, якого у 1866 році прийняли на службу в товариство, яке займалося будівництвом Києво-Балтської залізниці. Його подорож по маршруту Вінниця-Козятин-Київ, яку Жевре здійснив у грудні 1869 року, він написав у своїх «Спогадах». 

Спершу Жевре описує, що прибув у Вінницю і мав їхати до Києва товарним потягом, але зупинившись на станції за 40 верст від Вінниці, де була водогінна вежа, але виявилося, що заправити паровоз неможливо — помпи замерзли і їх зняли, тому поїзд повернувся до Вінниці і тільки наступного дня виїхав. Нижче цитуємо текст:

«Близько восьмої вечора, не доїжджаючи півтори версти до станції Козятин, потяг зупинився. В одній невеликій виїмці навіяло так багато снігу, що паровоз не міг через нього пробитися. Почалися клопоти. З нами у поїзді їхали робітники, 40 з них найняли, щоб розчистити сніг, але поки йшли перемовини, поки знайшли інструменти, поки відкинули сніг, минуло дуже багато часу, тому закінчили вони о другій ночі. Коли поїзд мав рушити, виявилося, що в паровозі не залишилося ані краплини води, а весь пар випустився. Тому навіть нещастих півтори верстви до станції поїзд не міг подолати. 

Попандопуло (начальник поїзда — авт.), машиністи та інші працівники рухомого складу рушили пішки до Козятина, полишивши поїзд з робітниками на поталу долі. Попандопуло, знаючи, що я залишився в холодному вагоні, був до мене настільки неуважним, що навіть не потурбувався про те, щоб пошукати мені підводу, яка перевезе мене в Козятин, де б я міг знайти собі бодай якийсь прихисток. Тож я провів всю ніч в холодному вагоні при хуртовині, у відкритому полі. Вітер був такий сильний, що вагон хитався. Незважаючи на те, що я був тепло одягнений і накритий, я відчув холод спиною, довелося обкласти стіну теплою шинеллю, що трохи допомогло. Так я мав пролежати до другої години дня. Як цю ніч пережили робітники в таку страшну негоду, можна легко уявити.

Близько другої години дня один юнак і службовець, які їхали зі мною в одному вагоні, роздобули самовар, яйця і печену картоплю. Цього разом із запасами та горілкою, які я мав із собою, вистачило, щоб втамувати наш голод, а ми не їли добу. Тим часом робітники відрами наповнили машину, вона зрушила з місця і в три години дня доїхала до Козятина. Але тут мені передали, що через годину поїзд їде назад до Вінниці, тому що на станціях попереду немає ані води, ані дров, тому подальший рух неможливий. Я нізащо не погодився повернутися до Вінниці і почав клопотати про те, щоб відшукати коней до найближчої поштової станції, від якої збирався їхати до Києва на поштових. Тим паче, у мене була казенна подорожня (документ, який дозволяв взяти в оренду за нижчу ціну казенних коней на поштовій станції — авт.)

У цей момент до мене підійшов Хартуларі, начальник станції та дільниці і попросив заїхати до нього та зігрітися. Він сказав, що знайде мені коней до найближчої поштової станції або ж, імовірно, туди піде поїзд, оскільки з Києва очікуються два паровози. Я подякував Хартуларі, який привіз мене до себе і тепло прийняв. Під час розмови виявилося, що він син полковника Хартуларі, який свого часу служив у департаменті військових поселень, з яким я служив і теж був знайомий.

Хартуларі послав роздобути мені коней і скоро йому повідомили, що до найближчої станції Біла Церква коні є і ямщик (кучер поштової станції — авт.) просить за них шість рублів. Я погодився і був радий від того, що принаймні завтра зможу бути в Києві. Але згодом прийшов кондуктор, який прибув з паровозом з Києва і повідомив, що йому доручили довезти робітників до Києва. Позаяк було пізно, Хартуларі розпорядився, щоб завтра до восьмої поїзд був готовий. Я вирішив їхати залізницею і попросив повідомити про це ямщика. 

Вранці, коли я прокинувся, сонце яскраво світило, була чудова погода. З моїм люб’язним господарем ми напилися чаю, він наказав запрягти коней, вклав мої речі в екіпаж і ми рушили на залізничну станцію. Знайшли теплий вагон, який нагрівала чавунна піч. Половину цього вагону Хартуларі надав мені. Я ще раз подякував йому, сів у вагон і поїхав».

 

Читайте також:

Залізничне ретро: перші вагони

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.