Вони мужньо нас захищали і продовжують захищати з небес

• У середу, 1 жовтня, в селі Махаринці біля пам’ятника воїнам Другої світової війни відкрили Алею Пам’яті загиблим воїнам села Махаринець в російсько-українській війні. На заході були місцеві керівники та керівництво Козятинської громади, родини загиблих, друзі Героїв та гості села. Відкриття Алеї пам’яті співпало з загальнонаціональною хвилиною мовчання.

Відкрила мітинг пам’яті Ольга Безпалько.

— Україна живе в часи, коли кожен день вимірюється не лише хвилинами, а й людським життям. Це час, коли слова «мир», «свобода», «Батьківщина» стали найдорожчими молитвами, бо за них платять найвищу ціну. Наш народ переживає випробування, які неможливо осягнути розумом, та серце пам’ятає все: і плач дітей, і тривожні ночі, і погляд воїна, що йде на захист своєї землі.

Сини і дочки України, які стали на захист своєї землі попри страх, попри бажання бути вдома, з родиною, зі своїми дітьми. Вони пішли туди, де вирішується доля країни. І там, на межі життя й смерті, вони виявили найвище покликання людини — любов. Любов до рідної землі, до своїх батьків і дітей, до українського майбутнього.

Ця війна забрала в нас багатьох. Вона вирвала з нашого життя найдорожчих — тих, кого чекали, за кого молилися, з ким мріяли прожити життя. Та вона змусила нас стати незламними, хоч як боляче нам не було. Кожна втрата — це не кінець, а святий вогонь пам’яті, який допомагає нам боротись, який допомагає нам бачити у темряві ясніше. Бачити, хто ворог та на чиїх руках кров, яку століттями не змити, а нам — не забути.

Ми схиляємо голови перед подвигом наших Героїв. Бо вони не лише воїни, вони — символи. Вони — жива історія, яка не зникає, яка вписана у саме серце нації. Їхній біль — наш біль. Їхня сила — наша сила. Їхня вічність — наша пам’ять, сказала ведуча та для підняття державного прапора запросила сина Героя Андрія Панчука та дочку військовослужбовиці Софію Давидюк.

Почесне право відкрити Алею Слави Героям України: Броніславу Жмуцькому, Юрію Фоміну, Анатолію Загребельному, Віталію Жуківському, Олександру Трачуку, Павлу Буцерозі, Миколі Рябцову, Андрію Панчуку, Сергію Кособуцькому ведуча надала родинам загиблих воїнів.

Церемонію освячення банерів з портретами Героїв провів настоятель Свято-Успенського храму села Махаринець митрофорний протоієрей Іван Дуник.

Після освячення Алеї Слави ведуча запросила присутніх покласти квіти та перейшла до біографії Героїв.

Жмуцький Броніслав Броніславович народився 8 травня 1966 р.н. в с.Махаринці. Після закінчення 9 класів Махаринецької школи, пішов навчатися до державного навчального закладу «Немирівський професійний ліцей» на електрогазозварювальника. У 1984–1986 роках проходив строкову військову службу.У 1986 році продовжив навчання у Київській вищій школі МВС. Після закінчення навчання тривалий час працював у Фастівському лінійному відділенні поліції та у відділенні поліції аеропорту Бориспіль м.Київ.10 років проживав в місті Гнівань. Працював формувальником на ПрАТ «Гніванський завод спецзалізобетону».

З 29.04.2020 року був призваний за контрактом до в/ч А3137 навідником 2-го механізованого відділення, 3-ого механізованого взводу механізованої роти військової частини А—3137. Його відданість військовій справі та готовність захищати Батьківщину стали прикладом для багатьох. Кривава війна обірвала його життя на 56-му році життя. Жмуцький Броніслав Броніславович загинув 15 липня 2022 року в боях за Донеччину в районі н.п. Велика Новосілка Великоновосілківського району Донецької області. Броніслав був веселим, активним та життєрадісним, любив допомагати іншим.

У нього залишилася дружина, двоє діток та сестра.

За свою мужність та самопожертву Броніслав Жмуцький був нагороджений Грамотою пошани та скорботи Головокомандувача Збройних Сил України Валерія Залужного.

Нагороджений Орденом «За мужність» ІІІ ступеня та нагрудним знаком «Ветеран війни — учасник бойових дій».

 

Фомін Юрій Ігорович народився 2 серпня 1978 року у селі Махаринці. Тут він пішов у перший клас. Провчившись 2 роки, після смерті мами, був переведений до Козятинського інтернату. Після закінчення навчання переїхав жити у Херсон. Туга за малою батьківщиною у 22 роки повернула Юрія знову в Махаринці. Працював в НГЧ,

У 2003 році одружився і переїхав до Козятина, мав двох синів Андрія та Максима. Клята війна принесла горе в родину Фоміних вже вдруге.

7 червня 2019 поблизу населеного пункту Світлодарськ Донецької області загинув старший син Максим, позивний «Максон», який проходив військову службу в окремому загоні спеціального призначення «АЗОВ».

Після загибелі старшого сина, Юрій допомагав та підтримував наших бійців на передовій, надаючи гуманітарну допомогу.

Після повномасштабного вторгнення, Юрій, не вагаючись, прийняв рішення захищати рідну землю. Сам пішов до військкомату і записався до загону територіальної оборони. Там був зарахований до особового складу військової частини А 7339, де проходив службу на посаді оператор 2-го протитанкового відділення, протитанкового взводу, роти вогневої підтримки.

26 вересня 2022 року о 17:00 год. внаслідок артилерійського обстрілу пункту постійної дислокації роти вогневої підтримки військової частини А 7339 у населеного пункту Дубова-Василівка, Бахмутського району Донецької області отримав множинні вогнепальні осколкові поранення, несумісні з життям.

 

Загребельний Анатолій Анатолійович народився 30 серпня 1974 року в селі Махаринці, тут і проживав. Закінчив Махаринецьку школу. Вступив до козятинського училища, де здобув професію столяра. Працював на цегельному заводі. Пізніше влаштувався на Козятинський хлібокомбінат.

У 2001 році створив сім’ю. Дуже дбав, щоб був достаток у родині, тому певний період часу працював за кордоном. Перед повномаштабним вторгненням повернувся додому.

З перших днів війни Анатолій став на захист своєї країни та був зарахований солдатом до особового складу військової частини А1619 на посаду навідник відділення кулеметного взводу. Спочатку служив у загоні охорони важливих об’єктів. Після того, як ворога відігнали від столиці, частину Козятинської тероборони було направлено на навчання на полігон у Вінницькій області. Там Анатолій три місяці навчався стрілецькій справі. А далі — пекло війни. Бойові дії.

7 жовтня 2022 року поблизу населеного пункту селища Любомирівка, Миколаївської області, вірний військовій присязі, у бою за Батьківщину, виявивши стійкість та мужність Загребельний Анатолій Анатолійович — загинув.

В 2024 році йому було присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин» (Посмертно)

 

 

Жуківський Віталій Олександрович народився 17 грудня 1983 року в с. Махаринці. Навчався та проживав весь час у своєму рідному селі. Уже будучи дорослим, виїхав до нашої столиці, де працював на будівництві, потім в охоронній фірмі. Туга за рідним домом повернула Віталія до села, де він працював трактористом. Перед самою війною зустрів дівчину і зрозумівши, що не уявляє свого життя без неї — 11 травня 2022 року одружився, після чого пішов боронити нашу країну.

Стрілець-санітар 2-го відділення 3-го взводу 2-ї стрілецької роти 1-го стрілецького батальйону військової частини А — 1619 Жуківський Віталій, вірний військовій присязі у бою за Батьківщину, виявивши стійкість і мужність, 10-го березня 202 3року біля населеного пункту Невельське Донецької області загинув.

Віталій Жуківський був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно), а також йому було присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин» (2024)(посмертно).

 

Трачук Олександр Миколайович народився 23 травня 1994 року в с. Махаринці. Тут закінчив школу. Далі вступив до Козятинського училища, де здобув професію — плиточник — штукатур. Любив автомобілі. Працював у службі перевезення пасажирів. Багато хто пам’ятає його, як усміхненого, порядного таксиста. У 2022 році працював у Київській охоронній фірмі.

Для меншого брата був прикладом для наслідування, братом, якого тепер так не вистачає. Сашко ніколи не цурався домашньої роботи, завжди допомагав родині, завжди слухав та підтримував. Щодня телефонував мамі, що для синів, зазвичай, рідкість.

Коли почалось повномасштабне вторгнення окупантів на нашу землю, почуття відповідальності за свою країну та дім, у Сашка загострилось. Сам пішов до військкомату. Казав: у мене 2 сина, хочу бути гідним прикладом для них.

7 березня 2023 року був призваний на військову службу на посаду оператора 1-го десантно-штурмового взводу, 3-ї десантно-штурмової роти, 3-го десантно-штурмового батальйону військової частини А-0224.Проходив навчання у Великобританії.

Повернувшись, потрапив у зону найзапекліших боїв на Донецькому напрямку. Старався і тоді бути постійно на зв’язку, щоб рідні не хвилювались. Коли дзвонив мамі, запевняв, що все добре. Коли був на позиції, була пауза у спілкування і вона була нестерпною. Та коли була якась перерва — одразу давав про себе знати. Знову повторював «мам, все добре».

Вірний присязі, у бою за нашу Батьківщину, виявивши стійкість і мужність, під час виконання бойового завдання, в ході ведення бойових дій в районі населеного пункту Новомихайлівка, Донецької області 18 червня 2023 року солдат Трачук Олександр Миколайович загинув. У Олександра залишилось два сина.

Був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин» (2024)(посмертно).

 

Буцерога Павло Андрійович народився 9 червня 1972 року саме тут. Навчався в місцевій школі. Любив спорт. Займався футболом, штовханням ядра. Був дуже активним, згуртовував навколо себе товаришів. Батьки виховали його дуже відповідальним і працьовитим.

Він був пізньою дитиною у своїх батьків. Залюбленою дитиною. В сім’ї панували теплі, довірливі стосунки. Всі турбувались один про одного. Змалку він відчував, а потім зрозумів, що сім’я — це головне. А дім — це затишок і фортеця.

Після школи навчався у Білій Церкві. Здобув професію майстра побутової техніки. Потім строкова служба в армії. Працював на Махаринецькому цукровому заводі до його закриття. Пізніше поїхав до Києва, влаштувався на підприємство, яке виготовляє ресторанне обладнання.

В домі та біля будинку — все дихало ним. Безліч речей, які було виготовлено для зручностей побуту сім’ї. Особливо майстерно виконував роботи по металу. 28 щасливих років подружнього життя, які обірвала війна та відібрала коханого, надійного чоловіка, частину серця вирвала.

Син Назар втратив не лише батька, втратив друга, порадника, який передавав свої вміння; з яким разом рибалили, планували, облаштовували дім, створювали сімейний затишок.

Особливою відповідальністю для Павла були батьки. В 2022 році померла мама, кількома роками раніше — тато. Він доглядав батьків, піклувався про них до останнього.

В січні 2023 року отримавши повістку сказав: «Ховатися не буду» і пішов на війну.

Служба на сході України: Дніпро, Запоріжжя. Пекло, смерть побратимів, нелюдські випробування.

Ніколи не жалівся. Про свої проблеми не розповідав. Двічі вдалося в Києві зустрітися з дружиною. Дві короткі зустрічі.

Потім зв’язок обірвався. З 28 липня 2023 року Павло Андрійович вважався зниклим безвісти. Та родина не втрачала надії, не полишала пошуків. Світ зруйнувався остаточно з появою офіційного сповіщення, яку принесли за два дні до дня народження Павла Андрійовича.

Солдат Буцерога Павло Андрійович, стрілець-санітар механізованого відділення механізованого взводу, механізованої роти, 2-го механізованого батальйону військової частини А 4712, під час виконання бойового завдання, мужньо виконавши військовий обов’язок в бою за Україну, її свободу та незалежність в районі населеного пункту Новопрокопівка, Пологівського району, Запорізької області загинув.

 

Рябцов Микола Русланович народився 22 травня 1997 року в селі Мар’янівка Красногвардійського району у Криму. Був відмінником у школі, любив техніку і спорт. У 2012 році разом з батьками переїхав у село Махаринці. П’ятнадцятирічний Микола шкільну програму продовжив у місцевій школі. Одразу став своїм у учнівському колективі. Він добре вчився і брав участь майже у всіх предметних олімпіадах та займав у них призові місця. У 2014 році Микола закінчив школу та переїхав до Житомира, де вступив до Поліського національного університету і навчався за спеціальністю інженер-механік. Паралельно з навчанням Микола працював на станції техобслуговування автомобілів.

Машини для нього були не тільки улюбленою справою, а й його життям. Крім жаги до навчання і любові до автотехніки майбутній інженер займався боксом і брав участь у змаганнях, займав на змаганнях призові місця.

Після навчання в університеті став працювати водієм за кордоном.

У 2016 році доля звела Миколу з дівчиною його мрії Оленою. За якийсь час пара закоханих одружилася та почала будувати плани на майбутнє.

На жаль, Микола не встиг відчути радості батьківства. Коли росія розпочала широкомасштабне вторгнення, Микола працював за кордоном водієм далекобійником. Не міг дивитися осторонь, як російський чобіт топче його землю і повернувся додому, щоб йти захищати рідну Україну. У липні 2022-го року він підписав контракт з 132-им окремим розвідувальним батальйоном та долучився до лав ЗСУ.

За період служби швидко адаптувався до нових умов ведення війни і постійно вдосконалював вже набуті навички та показував своїми діями високі результати. Проходив навчання у Німеччині, пройшов шлях від рекрута до командира взводу. Здобувши дипломи та сертифікати з підготовки командира взводу, отримав військове звання молодшого лейтенанта. Будучи офіцером, командир взводу користувався авторитетом серед колег та товаришів по службі. Його слухали, за ним йшли тому, що він в першу чергу думав за своїх підлеглих.

Коли йому було запропоновано перевестися у навчальний центр на посаду інструктора, відмовився. Сказав: як я можу залишити своїх побратимів, я буду зі своїми бійцями.

В серпні 2023 року офіцер Микола Рябцов був переведений у 46-у аеромобільну бригаду на посаду командира взводу.

Незадовго до своєї загибелі він приїздив додому у відпустку. Ніхто не підозрював, що то була їх остання зустріч.

Під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Новопрокопівка Пологівського р-н Запорізької області при штурмі ворожих позицій 9 жовтня 2023 року офіцер Микола Рябцов загинув.

 

Панчук Андрій Олександрович народився 26 травня 1984 року в селі Махаринці, тут закінчив школу. Працював 15 років за спеціальністю — механізатор.

У жовтні 2023 року був призваний до лав Збройних сил України.

Механік-водій 3-го механізованого відділення — бойової машини 1- го механізованого взводу 2-гої механізованої роти військової частини А— 4472 Панчук Андрій Олександрович з 21 лютого 2024 року вважався зниклим безвісти, виконуючи бойові завдання в районі села Синьківка, Харківської області.

Будучи в самому пеклі він знаходив сили підтримувати тих, кого понад усе любив, казав дружині: «не хвилюйся, все буде добре», коли чув, як кохана плакала по ту сторону слухавки.

М’який, добрий, спокійний, доброзичливий, щедрий. Займався технікою та розумівся на ній, легко та майстерно її ремонтував. Надійний — саме так казали про Андрія його побратими. Він був справжнім другом, на якого можна було завжди покластися, а ще хорошим сином для своїх батьків, коханим чоловіком та люблячим татом. Саме син, якого теж назвали Андрієм, був для нього цілим всесвітом. Кожну вільну хвилинку батько намагався проводити з родиною. Андрій пишався сином, тому вкладав у його навчання та виховання усю душу. Також мали спільне захоплення на двох — риболовля. Андрій для сина був завжди прикладом справжнього чоловіка. А син, в якого він вклав всю свою любов, безперечно став гордістю для свого батька, який завжди буде з ним поруч: у спогадах, у думках, у серці.

Панчук Андрій Олександрович був Нагороджений нагрудним знаком «За героїзм та патріотизм» (посмертно).

 

Кособуцький Сергій Володимирович народився 11 лютого 1975 року в с. Махаринці. Тут навчався в школі. Зростав добрим, щирим та працелюбним хлопчиком. Залюбки допомагав батькам по господарству. Любив рибалити. Де б він не був і звідки б він не повертався завжди приносив мамі квіти. Після школи строкова служба в армії, яку проходив у внутрішніх військах. Повернувся додому та у 1995 році одружився. У 1996 році народилась донечка Олена. Працював різноробочим.

7- го грудня 2022 року був мобілізований та направлений на Херсонський напрямок. При кожній нагоді телефонував рідним, та просив, як будуть біля мами, щоб дали з нею поспілкуватись через «вайбер». Після першої контузії відмовився від лікування. Отримавши другу контузію та серйозне поранення був доправлений в госпіталь. Після госпіталя отримав відпустку для лікування після хвороби. Здається все ввійшло в звичну колію. Знову рибалка, знову допомога мамі по господарству а особливо знову щоразу мамі квіти. Бавився з племінником Іванком та ні в чому йому не відмовляв.

Після відпустки, прибувши в частину, на цей раз Харківський напрямок лікарі знову направляють його на лікування. 9 — го червня 2025 року, солдат, навідник третього механізованого відділення другого механізованого взводу першої механізованої роти механізованого батальйону військової частини А—4962 в Харківському обласному

фтизіопульмонологічному центрі помер. Війна забрала у Сергія здоров’я, а з рештою– життя.

Від мікрофона слово мали секретар Козятинської міської ради Ірина Репало

та директор гімназії Валерій Кушкевич з учнями. Вірші, які прочитали учні, до глибини душі вразили і дорослих, і дітей.

Після виступів знов ініціативу взяла ведуча.

— Алея Слави — це щоденне нагадування кожному з нас, що справжня велич, справжня гідність — вона не вимірюється роками життя, а тим, що після себе ми всі залишаємо. Наші герої залишили нам Україну. Кожен із них в певний час тримав її на своїх мужніх плечах. Тепер наша черга. А вони, так хочеться сподіватись, пильно спостерігають з небес, оберігають та продовжують нас захищати, — сказала Ольга Безпалько та закрила мітинг, присвячений відкриттю Алеї Пам’яті Героям України Броніславу Жмуцькому, Юрію Фоміну, Анатолію Загребельному, Віталію Жуківському, Олександру Трачуку, Павлу Буцерозі, Миколі Рябцову, Андрію Панчуку, Сергію Кособуцькому.

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.