Теща, яка мудрістю багата. Шануйте, зяті, своїх тещ!

Коли я готувався піти у перший клас Цвіженської початкової школи, що на Вінниччині, спекотного липневого дня на перон Козятинського вокзалу зійшла з поїзда чепурна молоденька покутянка, маленького зросту, з гідним і гордим поглядом, що несе дух Карпат.

Парубок з букетом у руках

Це була випускниця Чернівецького музичного училища, яка за порадою свого педагога по класу домри об’їжджала місця майбутнього призначення, аби вибрати чи то Вінницю, а чи Козятин, навіть Київ дав запит на молодого педагога. Дівчина вирішила сісти на поїзд «Київ - Чернівці» і з вікна вагона вибрати собі місто, де вона працюватиме. Що можна побачити з вікна поїзда? Звичайно, в очі кидається будівля вокзалу. Вінницький вокзал випускниці не сподобався, а коли глянула на козятинський – ледь не зомліла! Схопила свою валізку, вискочила на перон. Такого приміщення навіть у Чернівцях немає, не кажучи вже про її рідний Снятин. Стояла з розкритим ротом, і не помітила, що поїзд рушив до столиці, а біля неї з не менш здивованим виглядом стояв парубок з букетом у руках і комсомольським значком на лацкані піджака.
Це був двадцятисемирічний працівник райкому комсомолу, якому доручили відповідальне завдання: зустрічати і проводжати у столицю молодіжні делегації. У Київ з’їжджалася молодь на комсомольський форум. Якраз перед ним з вагона вискочила незнайомка, і від тої постаті хлопця паралізувало – забув, що у поїзді хтось їде на форум, що керівнику делегації треба вручити квіти.

Парубок мав не лише такий поважний статус, а й чимало літ - кожен з родичів уже вуха прогудів про одруження. Від погляду на постать дівчини комсомольця наче струмом вдарило, він витягнувся, мов перед генералом, а через мить за велінням якоїсь невідомої сили привітався з незнайомкою, вручив їй квіти і зрозумів: до Козятина приїхала його доля…

Відео дня

Через три місяці багатодітна родина Кароліни Боровської зіграла весілля: старший син вдови Анатолій одружився на приїжджій з Покуття дівчині Христині Дутчак, яка почала викладати у музичній дитячій школі гру на домрі. Хоча місто Козятин своїм виглядом було далеким від вигляду вокзалу, але юна Христина Іванівна не пошкодувала про свій вибір.
То були мої тесть і теща, що ні сном, ні духом не знали ще про мене, не відали про своїх ще ненароджених трьох дітей, серед яких найстарша Тамара приведе до хати парубка віком, як був її батько, коли зустрів маму. А сама буде на стільки ж років молодшою від нього, як її батьки між собою.
Не знали вони, що проживуть парою понад півстоліття, що матимуть, крім донечки, двох синів, старшого з яких так рано спровадять на цвинтар, а він залишить їм двох хлопчиків-онуків і дружину-невістку, яка берегтиме вірність їхньому покійному синові, як трепетну святиню родоводу.
Чи могли знати молоді люди з того далекого 1957 року про деталі свого спільного життя, про проблеми і свята буднів, про пережиті радощі і печалі? Не могли! Але з висоти сьогоднішнього дня я впевнено можу сказати: мене ощасливив Бог, коли я потрапив у цю сім’ю, коли, маючи тепер статус пенсіонера, можу назвати мамою жінку, якій виповнилося 75 років (на жаль, батько-тесть у 2000 році ліг на цвинтарі поруч зі своїм сином).

Коли теща для зятя стає мамою

Є тисячі анекдотів про тещ. Здебільшого вони заслуговують бути їхніми героїнями, але не моя теща. За 35 років спільного життя з Тамарою я не почув на свою адресу слів докору чи повчання. Вона навчила свою дочку премудрості, що її сім’я – це фортеця, а в тій фортеці жоден сторонній не має права диктувати свої правила. Які б громи не гриміли в стосунках, які б не спалахували блискавки – мати не повинна знати про них, бо все те минуще, якщо двоє зійшлися в коханні. За таких умов теща для зятя стане справжньою мамою, а він для неї - рідним сином.
Не могла знати Христинка, як називав Анатолій свою кохану з перших хвилин зустрічі на козятинському вокзалі, що донечка народить їй трьох онуків, що діжде пори, коли гулятиме бабуся на їхньому весіллі, а згодом стане прабабусею для Філіпчика і Владика. Мала б ще й Веронічку – не судилося: загинула правнучка в автомобільній аварії.
Не знала тоді Христина Іванівна, що у трудовій книжці буде всього один запис: викладач музичної школи, що матиме тут кар’єрний ріст, працюватиме заступником директора з навчальної роботи, а пропонуватимуть посаду керівника школи – відмовиться категорично.
Я бачив свою тещу не лише у побуті, коли уплітав її смачнючі страви, ласував неперевершеними тортами. Вона гордо виходила сотні разів на сцену, керуючи своїм народним оркестром, а мені хотілося тоді кричати на весь зал, що то не просто керівник, а моя теща.
А скількох дітей навчила грати на домрі, прищепила любов до музики. Сьогодні у Козятинській музичній школі також працюють викладачами її учні, правда, вже й вони - пенсійного чи передпенсійного віку.
Вона навчила мене не скиглити, не просити допомоги у батьків, не нав’язувати їм без причин своїх дітей і свої проблеми. При сильній духом матері виховуються такі ж діти, які будуть мати подібних нащадків.
Її емоції не часто побачиш на обличчі – вони там, у серці матері, яка вміє тримати свої болі при собі, вміє дати відсіч словом, хоча залишається вразливою, як кожна жінка. Вміє не лише чарувати грою на домрі, але й з любов’ю садити городину, плекати квіти, аби вручати своїм родичам не куплені, а власноруч вирощені троянди.
Тепер Христина Іванівна Дутчак-Боровська на пенсії. Позаду активне громадське життя. Життя тихенько забирає сили, бо часто рветься серце у ті ж таки Чернівці, де проживає найменший син, наче ото помінялася з ним місцями. Чекає у гості дітей, онуків, а вони, заклопотані своїми проблемами, не так часто навідуються – ринковий спосіб життя держави диктує свої правила гри навіть між рідними.
Шануйте, зяті, своїх тещ! Поважайте навіть тоді, коли вам набридає їхня присутність. Врешті-решт, вони дали життя вашим дружинам, а це дорого вартує. Коли ж теща мудра, як моя, тоді ціни їй взагалі немає!  

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.