Пам'ять про батька пронизана уламками війни

Надія Драган у цьому році відзначатиме своє 70-річчя — вона ровесниця війни.
Спогади дітей, переживших лихоліття Великої Вітчизняної пронизані таким болем і стражданнями, що іноді дивуєшся, як вони живуть всі ці роки з таким тягарем. Та в більшості випадків виявляється, що основним почуттям, яке війна залишила в їхньому серці назавжди — це доброта людей, що оточували їх в ті грізні роки. Ось і Надія Денисівна зберегла у собі стільки доброти, що потім все життя без жалю витрачала її на дітей, яких виховувала в дитячому садочку. Доля її родини настільки типова і одночасно рідкісна для воєнного і повоєнного часу, що іноді навіть важко повірити в ті події.
Щастя відібрала війна
Батьки Надії — Денис Дзюбенко та Олександра Іваницька — познайомились напередодні війни, під час будівництва військової частини в Козятині. Молоді люди палко покохали один одного, одружились. Спочатку на світ з’явилась старша донька, а в зловісний 1941 рік побачили світ ще й двійнята — хлопчик і дівчинка. Та щастя молодого подружжя було недовгим. Під час стрімкого наступу фашистів батька не встигли призвати до Червоної Армії, мабуть, і тоді чоловіків із родин з трьома малесенькими дітьми не в першу чергу брали до війська. Саме за його підтримки сім’я пережила окупацію, а в січні 1944 року одразу після звільнення міста майже всіх чоловіків, що перебували "під німцем", відправили на передову.
Жорстокий випадок
Коли запеклі бої точилися саме неподалік станції Голендри, до сусідки прийшов лист від чоловіка, який служив разом із Денисом Дзюбенко. Жінки, не роздумуючи, зібралися і пішли на гуркіт снарядів, аби будь-що побачити своїх чоловіків. Майже біля самої лінії фронту вже вночі їх застала сильна хурделиця, і вони вирішили перечекати її в порожній хатині. Посеред ночі до хати зайшла група солдат в білих маскхалатах. Спочатку думали, що це німці, а потім виявилося, наші розвідники. Таких дивних і водночас жорстоких випадків на війні не вигадає навіть найсміливіший в своїх припущеннях сценарист. В одному із солдат Олександра впізнала свого рідного брата Василя, якого не бачила з початку війни. Здається радість була безмежною, зовсім поряд серед гуркоту близького бою опинились найрідніші для неї люди. Довідавшись, що її чоловік теж тут, брат допоміг сестрі знайти чоловіка. Та війна невблаганна в своїй жорстокості. Через деякий час він повернувся і повідомив сестрі, що її чоловік і батько трьох діточок цієї ночі загинув від розриву міни. Василь як міг втішав приголомшену горем сестру.
— Він пообіцяв мамі, що обов’язково повернеться і буде допомагати їй з дітьми, — розповідає Надія Денисівна.
Але ця зустріч була останньою. Через два місяці прийшло повідомлення, що боєць 237 стрілецької дивізії Іваницький Василь Оксентійович пропав без вісти 15 лютого 1944 року.
Військові дозволили дружині забрати тіло чоловіка, і вона на попутній підводі привезла його додому хоронити. Маленькій трьохрічній Надії на все життя закарбувалась в пам’яті страхітлива картина: батько лежав на столі посеред кімнати, а мати обценьками діставала з його понівеченого тіла шматочки осколків, щоб поховати його без цього смертоносного залізяччя.
— Похоронка на батька прийшла лише через два місяці, — продовжує Надія Драган.
Інші вдови-солдатки вважали Олександру "щасливою" — вона, крім зловісного клаптику казенного паперу, змогла ще й власноруч поховати кохану людину.
Ділилась останнім
Післявоєнний час Надія Денисівна пам’ятає вже зі всіма подробицями і головне — доброту людей, що її оточували. Мама, ще молода і приваблива жінка, не захотіла зраджувати пам’яті про свого чоловіка. Тому все своє життя тільки важко працювала, ще й господарство тримала, щоб її діти не голодували.
— Мама відмовлялася від допомоги, яку надавали в школі дітям, батьки яких загибли на фронті, — згадує Надія Денисівна. — Від чужої допомоги відмовлялася, а іншим людям завжди йшла на допомогу, ділилась останнім.
Навпроти їхнього будинку жила сім’я Сягровців, чия донька Неля повернулася із фронту, а самі дуже хворіли. Олександра Денисівна під час голоду 1946-47 років, незважаючи, що мала своїх троє дітей, завжди давала молоко сусідам, щоб ті не померли з голоду. Коли батько Нелі, який працював кравцем, захотів віддячити сусідам і віддав за допомогу в голодні роки свій найдорожчий скарб — швейну машинку, мати Надії відмовилася брати.
— Ваша машинка для вас, як наша корова — годувальниця, — говорила Олександра Оксентіївна.
Неля не забула безкорисливої сусідки. Згодом вона вийшла заміж за військового і поїхала з ним до Німеччини. Коли Надія закінчувала школу, а сім’я жила дуже сутужно, у неї навіть не було скромного випускного плаття, а тільки шкільна форма. Неля прислала із Німеччини посилку, де були туфлі, гарна тканина на плаття, кофтинки та інші речі. Добрі, теплі почуття між цими людьми залишились і до цього часу. Неля, тепер Ходаківська, мешкає нині в Білорусії. Сама ветеран війни, іноді приїздить до Козятина. Надія Денисівна й дотепер зберігає як реліквію написаний рукою Нелі зворушливий вірш, присвячений долі її матері. Долі жінки, яка обпалена війною, все ж зберегла почуття любові, добра і ділилася ними без жалю.

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.