На здоров'я не скаржиться і пігулки не приймає. Ганні Петришиній — 100 років!

• Ганна Кирилівна народилася в Білилівці 25 липня 1925 року. В голодний 33-й помер її батько. У 43-му 18-річна Ганна стала остарбайтером. Після війни повернулася додому, де й зустріла хлопця.
• За весь трудовий шлях значилась лише на двох роботах. Секрету свого довголіття ювілярка не знає, але пишається: в її раціоні немає пігулок.
•   Зате є прогулянки на свіжому повітрі і спілкування з рідними та друзями.

Наша ювілярка народилася в Білилівці і була наймолодшою серед двох сестричок і братика родини Петришиних. Коли їй виповнилось 7 років, пішла до школи. В голодний 33 рік помер тато. Восьмирічна Анна дуже любила старшу сестру і двох її синочків. Маючи один клас освіти, вона вирішує стати помічницею старшій сестрі у ставленні племінників на ноги. За голодний рік ювілярка згадує неохоче. Пам’ятає тільки млинці з лободи і гнилу мерзлу картоплю, яку збирали на колгоспному полі. Як вижили — не уявляє.

В липні 1941 Білилівка була окупована фашистами. В селі багато німців було на постої. Бідненько виглядала хата у Петришиних, ніхто з окупантів в ній не оселився. Можливо тому 16-річній дівчині довгий час вдавалося вдало переховуватися під час облав. Але за три дні до свого 18-річчя дівчину спіймали і вивезли до Німеччини. Потрапила вона на сталелітейний завод у Гельзенкірхені.

— Там мене навчили токарній справі і я виробляла боєголовки до снарядів. Знаючи, куди вони полетять, старалася гнати брак, а німці швидко виявили партизанщину з мого боку. Минулося виховною роботою, де нагайкою сполосували спину. Коли відійшла від побиття мене знов допустили до роботи, — згадує ювілярка.

—  «До роботи» — це мабуть гучно сказано. Вони голодували і важко працювали, навіть не знали, який настав день. Коли їм давали на обід картоплю, то  вони знали, що це неділя, — підключається до розмови дочка ювілярки Олена, — В будні дні їм давали брукву і шпинат. Зараз вона дивиться телевізор і німців порівнює з росіянами. Каже, що такого, як зараз роблять росіяни, німці не робили. Так, вони ненавиділи німців як окупантів. Але німці могли племінників мами погладити по голівці і зі словами, що у них вдома також є кіндер і давали дітям шоколадку. Мама розповідала, коли радянські і американські війська наступали, то один німець дівчат з заводу переховував у себе в льоху. Відступаючи, німці хотіли дівчат евакуювати ближче до Берліна. А звичайний німець боявся, щоб українок не звільнила червона армія. Він переховував і кормив дівчат у своєму підвалі. Німець вивів з льоху працівниць заводу, коли у Гельзенкірхен зайшли американці. Він мабуть знав, що хто з українок працював на військовому заводі, навіть примусово, при звільненні червоною армією мали пройти фільтраційні табори і з дівчатами церемонитись не будуть. На щастя звільнили дівчат американські війська.

У 1945 Анна повернулася додому. Зустріч з рідною матір’ю була дуже зворушливою. При зустрічі, мати не впізнала Ганну, лише дивилася навкруги, поки донька не промовила «мам, ти кого шукаєш»?   Почувши голос Ганни, емоції переповнили серце матері і двоє рідних сплелися в обіймах та сльозах радості.

Анна одразу влаштувалася на роботу в Ружині офіціантом у військову частину. Працювала там близько трьох років. Познайомилася з хлопцем льотної військової частини Степаном. Коли льотчик запропонував руку й серце — погодилась вийти за нього заміж. Завагітніла, а коли доньці виповнилось 10 місяців, молодий батько злякався відповідальності і нишком втік у невідомому напрямку. Свого льотчика Ганна не розшукувала і навіть не хотіла знати, де він. Тільки довіри до чоловіків у неї вже не було. З донькою повернулася у Білилівку і з тої пори з донькою не розлучалася.  

З 1952 року стала працювати монтером колії першого розряду. На пенсію вийшла бригадиром монтерів колії. З одним класом освіти Ганна писала відомості і інші документи. В трудовій книжці ювілярки ми знайшли багато подяк і записів про грошові винагороди: 10 рублів, 15 рублів, 25 рублів, 40 рублів. Зараз це смішні суми, а тоді то були великі гроші. 

На здоров’я ювілярка не скаржиться. Любить на чистому повітрі посидіти з друзями і обговорити свіжі новини. Сама більше 20 років не приймає пігулок і цим пишається.  Особливо любить читати титри в новинах і часто повторює: німці погані були, але вони такого не робили. 

Великою гордістю імениннції є дочка Олена, внуки Валентин та Руслан і троє правнуків — двоє хлопчиків і дівчинка. Син молодшого внука Микола — частий гість у прабабусі Ганни. Був біля неї і під час нашого візиту. Хотілося, щоб вона ще щось пригадала зі своєї життєвої ниви та розуміли, що втомлюємо її. Адже 25 липня у неї такий відповідальний день. Потрібно буде зустріти делегації з міської ради, ради ветеранів, Територіальної ради ветеранів залізничного транспорту Козятинського регіону. Ганна Кирилівна пішла на заслужений відпочинок в 57 років у далекому 1983-му, а за жінку бригадира колійників там досі пам’ятають. Вітатимуть Ганну Кирилівну рідні у родинному колі.

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.