Мер та його прихвосні-2

Коли до кабінету міського голови увійшли двоє  сивих чоловіків у  дорогих костюмах, усі присутні  відразу повернулися у їхній бік.

Сяючі посмішки та запах скажених парфумів свідчили, що вони належать до того далекого світу, про який усе життя мріяли і весь час туди пхалися мер та його прихвосні.
Мер Птоломей звичним жестом вказав на вільні місця у кутку, але чомусь знайшлися  два вільні крісла поруч з ним  і він тільки ображено засопів, бо шворкі хлопці відразу взялися за справу.
—  Панове, — заявив  Сава,  — ми представляємо компанію “Індастріз пекло”
— Труби, котли, — ляпнув Степан Шкварченко, заступник  міського голови та начальник ЖКГ, — нас це не цікавить.
— Даремно, пане Шкварченко, — важко посміхнувся Мурзефул. — Адже котли, це ваше майбутнє.  
— Давайте до справи, — почервонів мер,  бо ситуація почала непокоїти його.
— Так, — брякнув Йон Бурчук, перший заступник. — Давайте до діла, бо часу обмаль, — він зиркнув на дорогий годинник.
— Досить цих казок, — заявив Василь Гаманець, водний начальник. — У мене є справи важливіші, ніж слухати це патякання.
— Забули захлорувати воду? — поглузував Мурзефул. — Зараз перейдемо до справи. Компанія «Індастріз пекло» виробляє не тільки труби та казани, ми продаємо дуже  сучасні технології.
—  Це нам не по карману, — процідив скрізь зуби міський голова.
— Вам не по карману? — здивувався Сава. 
— Ну добре, що там? — мер невдоволено тупнув ногою.
Мурзефул клацнув замками саквояжу. Дістав чорний дипломат з дорогої шкіри, відкрив. Усі побачили на жовтому оксамиті кришталеві флакони  із дорогою блакитною субстанцією.
— Що це? — брякнув з кутка Лохвицький, мерський секретар.
— Те, що ви усі давно втратили, - жорстко відповів Сава, — ваша совість.
Важко засопів радник Павло Точило. Махнув рукою, витягнув з кишені хустинку та почав витирати червоні очі.
Обличчя голови застигло, стало жовтим як глиняна маска. Бурчук смикнувся, наче його штрикнули шилом, Шкварченко пополотнів і  гикнув, наче щось проковтнув недобре, а Гаманець чхнув, наче хлору понюхав..
— Маячня! — рявкнув голова. — Яка совість? Кого ви дурите? Тут що, хлопчики зібралися!  Забирайтеся геть з вашими пляшками. Йдіть  до Грибівської, може вона вам дозволить торгувати цим шнапсом у міському будинку культури.
— Дійсно! — пхикнула Грибівська, начальниця неіснуючого в Гузенятині туризму.
— Так, — Йон Бурчук вдарив долонею по столі. — Пройдисвіти! Ваше місце у каталажці. Нахаби! — він знервовано почав смикати рукава піджака.
— Все ясно, — прошипів Шкварченко, - викликати міліцію і витурити їх у шию.
— Краще б ви запропонували дорогий коньяк з кавою, — розчаровано промимрила Грибінська, — а совість, це…, — вона недбало махнула рукою.
В руках Мурзефула з’явився тонкий стек із  золотою ручкою. Він  тихо постукав, закликаючи до порядку.
— Панове! — звернувся він. — Ви не дослухали.
— Ну валяйте, — форкнув Точило. — В цьому щось є.
Сава обвів червоні обличчя холодним поглядом і продовжив.
— В якості субстанції не сумнівайтесь, панове! Це дійсно ваша совість. Наприклад та, пане Бурчук, яку ви загубили, працюючи лікарем у одному цікавому місці, або ваша,  Павле Фед8оровичу, втрачена, коли ви схибили зі шляху господнього, щодо Шкварченка, то здається  у нього її не було від народження. 
Мурзефул криво посміхнувся  і  вп’явся жовтими очима у обличчя  мера.
— А ви, шановний цар Птоломей,  тільки те й робили, що грішили. Спочатку трішечки, далі більше. Ви зраджували кохання, друзів, нехтували сім’єю, ламали закон, ламали людей,  підминали під себе депутатів і так далі. Ви ніколи нікого не любили, тільки гроші і себе.   
— Геть аферистів! — вдарив мер долонею, з налитими кров’ю очима.           
— Геть!  Геть! — затупали, засовали ногами присутні. — У міліцію їх!
Мурзефул владно вдарив стеком.
— Мовчати, пройдисвіти! Бо ми ваш суд і ваша міліція. Даємо вам останній  шанс. Або ви купуєте свою совість, або відмовляєтесь. 
Запала тиша.
— Припустимо? — запитав Бурчук.
— Тоді ви втрачаєте владу і стаєте такими, як всі.
— А якщо ні?
— Тоді ви станете тим, ким ви є давно насправді. Городяни побачать ваше справжнє  єство, а це, попереджаю, справжній жах!
— Що це значить? — запитав Бурчук.
— Це означає, що кожний з вас прийме образ тої істоти, якій відповідає ваша пожадлива, хтива натура.
— Це як у Крилова, — ляпнув Лохвицький, — хтось свиня, хтось мавпа.
Голова, червоний як буряк, стиснув кулаки, наче збирався битися.
— Відмовитись від влади та стати такими як усі?! Ви здуріли! — він зареготав  і за ним зареготали усі. Я що, якийсь здихлячий пенсіонер, щоб  жити у жалюгідній  квартирі на жебрацьку пенсію? Їсти чорт знає що, пити брудну воду, платити півзарплати за компослуги та їздити в міському автобусі! Так хто ви такі!?
Він схопив важкий том  Адміністративного Кодексу та запустив ним у голову Мурзефула. Але кодекс покрутився у повітрі  та раптом засвітив Птоломею Власовичу по голові так, що той аж підстрибнув у кріслі.
Шкварченко і Гаманець люто підхопилися і вискочили на середину зали, палаючи бажанням захистити шефа, але тут заграли цимбали та сопілки і вони почали дріботіти  гопака.
— Компроміс можливий? — жахнувся Бурчук, схопившись за голову.
— Давайте вирішувати, — загудів Точило. — Забудемо, браття, наші гріхи.
— Забудемо, брате! — розкрив йому обійми Мурзефул, —  І почоломкаємося.
— Який компроміс! — заволали Плавунець та Шкварченко, присідаючи та викидуючи колінця. — З ким? Панове, ви що, з глузду з’їхали?  
— Птоломею Власовичу! — почали скиглити Лохвіцький та Грибінська. —  Давайте по розумному.
Той обхопив голову руками, захищаючись від Кодексу, що висів над ним  і простогнав.
— Чорт знає що? А мої рахунки у банку, за кордоном, будинки, квартири, ринок! Все, все нажите…
— Так, так! — вкусив його чорт. — Все нажите «непосильным трудом»!    
Йон Бурчук почав істерично реготати
— Цікаво, на кого я стану схожий?
— Зважаючи, що ви завжди «крисятничали» - ввічливо посміхнувся Мурзефул, — то можливо на!
— Мені теж, до речі, цікаво? — буркнув Точило.
— Нічого втішного для вас,  ви перетворитесь на старого дурного ведмедя.           
— Що ви мелете! — пручався Гаманець. — Кого ви слухаєте? Їх треба здати у СІЗО. Я негайно дзвоню прокурору.
Танцюючи він дострибав до графина і налляв склянку води, але вона враз зробилася мутною аж білою.
— Що це за гидота? — скривився і виплюнув воду Гаманець.
— Та вода, якою ви поїте все місто, і  за яку ви берете скажені гроші, — відповів Сава і наказав. — Сядьте  обидва на місце і не рипайтесь. 
— Дзвоніть прокурору, — крикнув Бурчук.
— Краще відразу у божевільню, — зареготав Мурзефул.   
— Згідно байці Крилова, — буркнув Шкварченко відсапавшись, — нам залишились лише останні два персонажі: козел та осел.
— А хто мавпи? — запитали Лохвицький та  Грибінська і  показали язики одне одному.        
Запала тиша, а далі усі хором проспівали:
—  А на кого перетвориться міський голова?
Голова багрово-синій, наче його тільки що душили підвівся, глипнув лютими очима і прорипів.
— Влада, це вам, панове, не фунт ізюму. Я вам так її не відам! Нехай я продам всю совість до останньої краплі, нехай я перетворюся на старого плешивого барана, чи навіть чупакабру, але я владу не віддам! — він гепнув кулаком. — Це моє місто! Я ще не все виссав з нього!
— Так, — зарепетували хором усі. — Це наше місто! Геть, геть  звідси!
— Дуже вдячні! — вдарив Мурзефул тростиною і обидва щезнули.  
— Як тобі? — запитав Сава.
— Щоб переконати їх єство, що ми все-таки існуємо, давай трішечки  побешкетуємо, — відповів Мурзефул. — Замовляй, друже!
— Нехай Гаманець п’є таку воду, як всі: мутну, з запахом риби і нехай платить за неї теж як всі, по тому  дурному тарифу, що він сам вигадав.
— Буде! — вдарив тростиною Мурзефул.
— Нехай Шкварченко, що залляв лайном місто, стане  асенізатором.
— Так! — вдарив чорт тростиною.
— Нехай Точило з тим Чумазовичем за свій рахунок латають дороги і не відходами із залізничного щебеня, а гарним  асфальтом, а гроші з їх оборудок  тепер завжди проходять повз їхні кишені.
— Непогано! А Бурчук?
— Як тільки зробить ліву ”оборудку”, чи мер знову втягне його у афери, нехай мучиться сумлінням і п’є не дорогий коньяк, а гарячу смолу.
— Що побажаємо  дорогому Птоломею Власовичу?
— Щоб згоріли  всі його гроші і рахунки у банках. Нехай живе, як всі,  у хрущовці, та ще на першому поверсі, без опалення у зиму та отримує жалюгідну пенсію. Купує на неї харчі, ліки. Їздить у звичайному автобусі та  чекає його на зупинці, клякнучи від холоду та вітру. Щоб його завжди водою сусіди заливали зверху, і щоб у нього ніколи не було стоку у каналізації. 
— Добре, — свиснув чорт. — Тоді довгого йому життя та хороших злиднів у хаті. Ну що, летимо? Ти вже там фарби не жалій! Нехай шеф внімає!   
Дві постаті щезнули у скверику.  Дощ ущух, хмари тріснули, з них впав сіренький промінь. У дірку між хмарами шугонули дві істоти.  Хлопчик задер голову і довго дивився у слід. За тим витер сопливого носа і сказав: «Блехня, не може бути!», та пострибав по калюжах за довгоногою мамою.
Підготував Алайла Лоуха
 
 
 

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.