Майстрині вишивки Лідії Фінашиній 90 років!

У вишивках, як у піснях,­ душа народу! Хата, мамина пісня, бабусина вишиванка, старі жорна, що годували в тяжке лихоліття дітей, портрет найдорожчої людини… Усе це наші непересічні символи-обереги.

Козятинчанці Лідії Романівні Фінашиній 28 листопада виповнилось 90 років. Народне мистецтво, яке передавалося із нею з покоління в покоління, століттями завжди було і є грунтом для спілкування людей, джерелом пізнання історії, культури. Традиційні пісня і танок, легенда і казка, малюнок і художнє ремесло стали національною основою сучасного народного мистецтва, пов’язаного з трудовою діяльністю пані Лідії. Виготовлені речі практично необхідні, зручні у користуванні й ошатні за формою та оздобленням. Через Лідію Романівну з далекого минулого прийшло до нас рукоділля — рук діло — життя вишивання. Вишиває вона в любові до рідної землі і батьківської оселі зі спілкування з навколишнім світом через знаний на весь світ оберіг вишивки,  притаманний українській нації.

У ексклюзивному інтерв’ю газеті “RIA-Козятин” пані Лідія розповіла про свій дар.

— Свого часу Іван Франко започаткував моду поєднувати вишиванку з піджаком. А ви з чим поєднуєте? — запитали ми у довгожительки.

— Не повірите. Ви  на стіну гляньте. Біля мого ліжка розміром 6 на 3 метри вишивки в десятках картин, розміщених від плінтуса до стелі. Все  на тему віри.

— Так було завжди ?

— Ні. Я, як і всі молоді дівчата мріяла про велике кохання. Тому і теми були такі дівочі. Ну і сюжети відповідні. Човни, лебеді, гарні силуети закоханих пар.

— Ви з багатої родини? Маєте фахову освіту?

— (Сміється) та ні, я родом з Прушанки. Звичайна селянська родина. Пропрацювала технічкою на вокзалі. Топила груби. Це тяжка праця. Тим не менше, я мала і маю активну життєву позицію. Очолювала профспілковий комітет.

— Що запам’яталося світлого і трагічного у житті?

— Світле, це коли після двадцяти років праці отримала квартиру. Трагедія — коли трагічно загинув син.

— А про голод?

— Що можна сказати про голод, коли не було нічого? Не те, що зараз! Уже не знають, що хочуть.

— Цукерки і ще щось з дитинства пригадуєте?

Сумно посміхнувшись, наша героїня зробила паузу.

— Найнайсолодке — це запечений цукровий буряк. Ось і всі дитячі забаганки.

До розмови долучився син, тому ми не змогли його обділити питанням.

— А з такою мамою легко жити?

— Мама є мама. Про неї тільки хороше.

Вийшли на подвір’я. Він показав город у 5 соток.

— Подивіться на матір, вона, як пір’їнка маленька. По росту невеличка. Але в цьому році вона на городі посадила все, що тільки може рости у селян на городі. Поливає, поле бур’ян. Збирає урожай. Наші спроби долучитись викликають у неї купу емоцій. І те не так, і це не там посадили (посміхається). Нам з дружиною і дітьми, хоч бери і вночі, коли вона спить, іди щось та й роби на городі. Приблизно так і живемо.

— Вишивки, це ж не дешево? А тематика така, що комерцією не назвеш.

— Та яка там комерція. Це духовність її і нас біля неї. Живемо ми тепер в достатку, як бачите. Умови у нас гарні. Мама знає турботу від  родини. Чим я пишаюсь. Дай їй Бог здоров’я і творчих здобутків, навіть у такому віці.

— Як можете коротко двома реченнями охарактеризувати матір свою?

— Це вічний живчик до праці, творчості. Було так, що ні їсти, ані пити не було вдосталь. Але мама вишивала. Турбувалась за нас, дітей, душею та серцем. Ми пережили голод, холод, німецьку окупацію, відсутність житла, смерть брата, розлуку і всі земні радощі.

Редакція газети вітає Лідію Фінашину з ювілеєм і бажаємо здоров’я, аби свою майстерність передати внукам і правнукам.

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.