Мати загиблого героя — молодому поколінню

У ексклюзивному інтерв’ю газеті “RIA-Козятин” знана у нашому місті Людмила Кацабіна висловила свої побажання дітям-випускникам, які йдуть першого вересня в останній клас школи? Нагадаю, що цій тендітній жіночці довелося поховати сина Сергія Кацабіна, який загинув на війні на сході України.

— Найголовніше, щоб вони не забували, якого вони роду і для чого вони народжені саме на цій землі, в Україні, — каже пані Людмила. — Це насамперед. Це рівноцінно тому, що земля, ці батьки, ці дідусі та прадідусі тримали наше коріння. Побажати хочу дітям, перш за все натхнення, здоров’я, бажання вчитися, поваги до вчителів. У мене Сергій закінчував другу школу… Він дуже своїх вчителів любив і школу. Ніколи ні про одного вчителя поганого слова не сказав.

— А батькам?

— Діти, це дзеркало нас, батьків. Тому що генетичний корінь ще ніхто не змінив. Якщо садимо “синіглазку”, то викопуємо також “синіглазку”. Однозначно. Батькам треба трохи більше приділяти уваги дітям, тому що молодість проходить швидко. А потім приходить старість і думаємо, чому наші діти такі по відношенню до батьків. Звичайно, зараз дуже важкий час припав на наше покоління. Але яке б покоління не взяти (навіть за сто років), то рідко кому припадає легке життя. Я багато кому розповідала, в мене батько був 1904 року. Він прожив важке життя, помер у 58 років і якби він сьогодні був живий, він би так сказав — важке життя, але цікаве.

— Чи пам’ятаєте своє перше вересня у випускному класі?

—  Пам’ятаю. Це було в 1964 році. Я закінчила Броварську школу-інтернат, 8-ий клас. Зараз у Олексія Суханова чую багато нарікають на дитячі будинки та школи-інтернати. А я з цим не згодна. Усе залежить від того, як дитина себе веде. Мені, наприклад, жилось дуже добре. Я і маленьким діткам помогала. Ходила до них, читала книжечку, перший клас. Своїм однокласникам ніколи не відмовляла, коли вони мене просили щось зробити. Потім по життю училище було і два роки армії було… Мамі моїй присилали подяки. Над собою треба працювати. А перше вересня пам’ятаю дуже гарно. Пам’ятаю тих вчителів, однокласників. Пам’ятаю, які ми всі були дружні. Коли зараз по телевізору дивишся, як діти б’ють дітей, то такий охоплює жах. Навіть не віриться, що таке може бути. Тому що ми жили, як одна сім’я. Батьки були далеко, і ми одне-одним дорожили і цінували. Крім навчання, ми ще й працювали в їдальні, класи прибирали, територію... Отож, в добрий путь, випускники. І найголовніше, щоб вас не зачепила війна і щоб ви тільки з хорошими спогади про школу ішли в життя і добивалися свого місця в житті.

Слідкуйте за новинами Козятина у Telegram.